Фото Олександра Корнякова
Незадовго до Нового року на фасаді лікарні УМВС в Херсоні відкрили меморіальну дошку на честь Владислава Ковальова, лікаря-хірурга, добровольця батальйону «Херсон»( позивний «Док»), що героїчно загинув при прориві оточення під Іловайськом, коли разом з побратимами виходив з оточення так званим “зеленим коридором”. Владиславу було лише 30 років. Посмертно нагороджений Орденом «За Мужність ІІІ ступеня».
– Владу з дитинства снився один і той самий сон, – згадує сестра Алевтина Ковальова, – він відправляється на війну. Цей сон він часто переказував, але ми не сприймали його всерйоз, ну яка війна…А 19 серпня зранку зателефонувала дружина Владислава Вікторія. Я відразу зібралась і поїхала в Школу міліції, звідки їхній батальйон проводжали в зону АТО. Влад вийшов в повному екіпіруванні, з автоматом. На формі у нього була нашита мітка з групою крові, а на рукаві – червоний хрест. Я запитала: «Владік, як же ти міг залишити дітей, вони такі маленькі, маму, мене? Я його запитувала як старша сестра, я завжди вважала, що краще знаю життя…Але несподівано зрозуміла, що переді мною стоїть вже зовсім інший Влад, якого раніше не знала: мужній та суворий. Він відповів з якоюсь внутрішньою силою: «Я їду виконувати свій обов’язок. Що ми будемо робити, якщо вони прийдуть сюди? Ось повернусь, вип’ємо коньяку, та про все з тобою поговоримо». Мені стало очевидно, що обговорювати його рішення немає сенсу, бо це тверда сформована позиція. Звідти телефонував мало, і ніколи не розповідав, що там реально відбувається, щоб ми не хвилювалися зайве.
…Під час Революції Гідності Владислав очолив медичну службу Херсонського Євромайдану. В березні 2014, коли після окупації Криму загроза російського вторгнення нависла над Херсонщиною, він вступив до лав місцевої самооборони та створив загін з медиків волонтерів. «Я б не замислюючись довірила йому своє життя, і кажу так не тому, що це мій чоловік, — каже дружина Владислава Ковальова Вікторія Вагнер. — Влад був талановитим хірургом, ми часто обговорювали з ним професійні теми, він завжди хотів зробити якнайкраще. Також був гарним психологом, відчував людей. Влад розробив розвантажувальний медичний жилет, в якому було не тільки зручно розміщувати медикаменти, а й завдяки конструктивним особливостям значно легше евакуювати поранених. Зараз його винахід використовують медики, які працюють в екстремальних та бойових умовах. А нещодавно зразок розвантажувального жилета відправлено до США, де волонтери українського походження взялися виробляти його на сучасній технічній базі для потреб України».
Вікторія важко переживає втрату чоловіка.
– В мене два протилежних відчуття: скорбота і гордість, – каже вона. – Я безмежно сумую за Владом, і в той же час горджусь, що мій чоловік, маючи, як лікар, «бронь» від мобілізації, залишив перспективну роботу, записався рядовим бійцем добровольчого батальйону і пішов захищати Україну. Він загинув як герой. Він залишив мені двох дітей. Це мої смисли в житті, це його продовження, і я хочу, щоб вони стали достойними людьми, знали, хто їхній батько, і своїми ділами довели, що він загинув недаремно.
За спогадами медика батальйона «Миротворець» полковника Всеволода Стеблюка, знаходячись під постійним артобстрілом в Іловайському депо, Владислав Ковальов під паровозом, в оглядовій ямі, виконав найскладнішу операцію – пришив бійцю розтрощену вибухом кінцівку руки. Інші лікарі радили ампутацію, але Влад вирішив спробувати. Справа ускладнювалась антисанітарними умовами – внаслідок артобстрілів в депо стояла густа завіса пилу. З пластикової пляшки Влад зробив стабілізуючу шину, знайшов трубки для дренажу. Під час операції він жартував: зараз Херсон покаже вам майстер-клас! Боєць «Кот» вижив. Рука вціліла.
«Ми разом сиділи під «градом» та мінами, ми разом оперували поранених, ми розкурювали одну сигарету, ділили одну консерву на всіх…Останній раз ми бачилися в коридорі смерті, коли Влад передав мені тяжко пораненого і побіг в «зеленку», бо там були інші наші бійці», – написав Всеволод Стеблюк на своїй сторінці у Фейсбук. Влад дуже любив життя у всіх його проявах. У нього був невичерпний запас гумору. І там, де він з’являвся, в усіх поселялась в душі впевненість, що все буде добре, бо ж з ними «Док». Коли по рації повідомили, що вибухом поранений боєць батальйону «Херсон» з позивним «Юг», Владислав, не вагаючись ні хвилини, під артобстрілом, побіг рятувати товариша. Вправляючи вивернутий лікоть та виймаючи осколки, Владислав жартував: «Ти знаєш, Андрюха, коли повернемось, буду відкривати клініку, і ти будеш моїм першим пацієнтом. Знаєш чому? Руку ж лікувати потрібно буде, і тобі добре, і мені робота!». – У мене було ще декілька осколочних поранень та контузія, але лікоть, після того, як його вправив Влад, не болить, ніби нічого й не було. Просто якась містика. І Влад був як зачарований, нічого не боявся …
Всі бійці батальйону «Херсон» відзначають, що саме завдяки Владиславу Ковальову особовий склад був укомплектований всіма необхідними медпрепаратами. А коли з’ясувалось, що жінкам та дітям, що переховувались від артобстрілів в підвалах Іловайська, потрібна медична допомога, Владислав зібрав з індивідуальних аптечок ліки та віддав їх місцевим мешканцям.
Але воював Владислав Ковальов не лише як медик. «Із Владом ми були знайомі з часів формування Херсонської Самооборони, і вже тоді він виявляв бажання стати бійцем, розповідає учасник АТО Андрій Шраменко. – Ми багато тренувалися, їздили на стрільбища, проводили заняття з військової тактичної підготовки. Він демонстрував чудові результати. Влад хотів, щоб хлопці його сприймали не лише як медика, а й як воїна. В бойових умовах він був повноцінним стрілком, заступав на бойові чергування, ходив «на рубіж». Навіть під час обстрілу мінометами він йшов у небезпечну зону, щоб витягнути пораненого бійця. Ми його відмовляли, але він казав, що допомогти треба якнайшвидше, бо потім може бути пізно. Завжди міг підняти настрій хлопцям, хоч як би скрутно і часом страшно там було. Останній раз я бачив Влада на БМП, ми перезирнулись, показали один одному, що все гаразд… Тепер за ним дуже сумуємо, часто не віриться, що його нема. Іноді здається, що ось зараз відчиняться двері, і зайде з якимось жартом усміхнений Влад…».
Олег Зайченко, Херсон
