«Я — Волноваха». Під таким гаслом люди об’єднуються у соцмережах і планують вийти в цю неділю, 18 січня, на головні площі українських міст. Але справа в тому, що жоден з нас — не Волноваха. І не Іловайськ, і не Піски. Ми — нічого з цього, але водночас ми — все це.
МАЛЮНОК МАРІЇ СЕМЕНЧЕНКО / «День»
Страшна трагедія на блокпосту під Волновахою шокувала і сколихнуло наше суспільство. Це далеко не перше, не десяте, не соте, і навіть не тисячне життя, обірване війною на сході країни. Більшість з нас може перерахувати населені пункти та події, за якими назавжди тепер пов’язане відчуття болю — Волноваха, Іловайськ, Ізварино, Зеленопілля, Хрящувате, Трьохізбєнки, Донецьк, Луганськ, Дебальцево, Кримське, збитий літак з українськими десантниками в Луганську, збитий малазійський боїнг над Торезом, збитий під Слов’янськом наш вертоліт, страшна аварія, в якій загинули нацгварійдці, що їхали додому на Різдво… Це далеко не всі наші трагедії, сховані за назвами населених пунктів, більшість з яких ми б не одразу змогли знайти на карті до війни. Кожна з них — це гостре відчуття болю і нерозуміння. Для нас це не статистика. Але які з цих подій сколихнути світ? По-справжньому — щоб з квітами, свічками, щоб сльози співчуття? Малайзійський боїнг…
Коли в Парижі від рук терористів загинули працівники журналу Charlie Hebdo, світ був шокований. Європа вийшла на вулиці з головним месиджем «Я — Шарлі». Українці теж не стояли осторонь — своє співчуття ми виказували і в соцмережах, і під посольством Франції у Києві, і в Парижі. Це добрий знак для нас всіх — бути здатним співчувати іншим, коли в самих — горе. Але в той же час відчували цілу низку почуттів — від образи і нерозуміння до суму і обурення: чому світ не помічає наші трагедії, наших тисяч й тисяч загиблих цивільних, і військових, і медиків? Тому трагедія під Волновахою — страшна і безглузда — стала своєрідним сигналом для Європи і світу: «Ми тут! У нас гинуть люди, у нас страшно, у нас війна. У вас — терористи, а у нас під боком — держава-терорист, агресор. Поспівчувайте нам, підтримайте!». І тому виникло це «Я — Волноваха». Але справа в тому, що француз чи британець, скоріше за все, навіть не знають, де це — Волноваха. І тому вони поки що не Волноваха, не Донбас і не Україна. І звинувачувати їх в цьому немає жодного сенсу.
Ми не маємо права вимагати співчуття, а тим паче випрошувати його в людей, яким досі не змогли пояснити, що ж ми за країна, хто ми і що в нас відбувається. Нам потрібна підтримка і співчуття, нам потрібно, щоб Європа і світ розділили з нами трагедії, які ми переживаємо щодня. Але спочатку ми маємо розповісти про свої трагедії. Своїми словами, своїми смислами і кодами. І «Я — Волноваха» — не дуже зрозумілий посил.
Ми не повинні намагатися охопити, ба навіть обмежити нашу трагедію форматом чужої трагедії. Втиснути її у ті «рамки» і «слова», які вже десь «здетонували». Вдруге так навряд чи вийде. В кожного з нас — своя трагедія. А тому вимагає своїх масштабів осмислення, своєї реакції, своїх хештегів у соцмережах і гасел на площах українських міст. Вони мають бути чіткими. Проти держави-агресора, за адекватну поведінку влади, за чесність по відношенню до народу. Вимагати не розтрачувати ресурс довіри, показати солідарність з українцями Донбасу. Це мають бути сильні гасла — а Майдан показав, що українці в цьому проявляють неабияку фантазію, вміють влучно акцентувати непомічене і влучно добирати слова.
Але найголовніше, ми маємо бути переконливими. Ми маємо бути такою країною, щоб у світу було просте розуміння: за Україну варто боротися. Тоді кожна наша втрата знаходитиме відгук в сотнях сердець, як знаходить сьогодні в серцях українців.
Цей шлях непростий. Неодноразово журналісти та блогери писали, що Україна не входить до поняття «старої Європи». Ми ще не вирішили чимало проблем, які тягнуться з часів президентства Кучми, щоб бути своїми у цій компанії. Ми маємо вимагати в першу чергу від своєї влади проведення реформ, знищення старих корупційних схем, дотримання правил гри на основі права, ми маємо самі вийти з «сірої зони», і вивести з неї владу, якій там зрештою комфортно перебувати.
«Мене звати Волноваха». Ні, мене так не звати, я не була у тому автобусі, я не була на тому блокпості. Я — не Волноваха. Але я відчуваю гострий біль від цієї новини. Бо я — з Волновахою. Ми всі — з Волновахою. З Пісками, Іловайськом, Ізвариним, Кримським, Горським, Щастям… З Донецьком, Луганськом, Дебальцевим, Хрящуватим, Трьохізбєнкою, Маріуполем… Ми — з ними, а значить, переможемо.
Геннадій ДРУЗЕНКО, Урядовий уповноважений з питань етнонаціональної політики:
— У мене є багато гасел-запитань. І в першу чергу до нашої влади — «Чому у Франції терористів знищують, а в Україні засуджують?», а потім вже інше — «Чи проявить Європа солідарність з Україною?». Адже українці засипали французьку амбасаду квітами, а в Парижі під українською амбасадою квітів не так багато. Щодо солідарності з українцями Донбасу, то наші громадяни вже давно проявляють її у вигляді допомоги волонтерів, добровольців і т.д. Наскільки я розумію, недільна акція — запитання України Європі: чи ми досі є для них постколонією, а смерть 12 українців вони вважають статистикою, або ми насправді рівні — тоді ми маємо очікувати такого ж співчуття, яке було в Парижі. Теракти у французькій столиці та під Волновахою і по кількості загиблих цивільних людей і по обставинах, і по трагічності дуже співзвучні. І тут ми побачимо, чи Європа досі де-факто ділить світ на європейців та людей «другого сорту» чи українців вважають такими самими європейцями, яких так само шкода, як і французів.
Володимир ОГРИЗКО, екс-міністр закордонних справ України:
— На мою думку, найбільш близьким по змісту може бути гасло на зразок «Піднімаймося на захист Батьківщини від російського агресора», «Зупинимо російського агресора» або «Спільно зупинимо країну-агресора». Все, що ми бачимо — це лише наслідки, а суть проблеми в тому, що є країна-агресор, країна-терорист, яка на нас напала. І в цих гаслах є посил, що влада, люди, громадськість та міжнародне товариство мають зробити це спільно.
Руслан РОХОВ, громадський діяч:
— Суспільство має продемонструвати громадянську солідарність та співчуття з родинами вбитих під Волновахою українців. Продемонструвати їх собі, нашій владі і міжнародній спільноті. Демонструючи, водночас, власну волю. Закликаючи владу боротись з агресією, припинивши пагубну політику замирення агресора. Європі не вдалось замирити Гітлера в минулому столітті, їй не вдасться це зробити й у цьому столітті у випадку з Путіним. Закликаючи Європу й США припинити турбуватись про нас, а почати захищати, виконуючи тим самим умови Будапештського меморандуму. Не продавати нам озброєння, а боротись пліч-о-пліч…
Українці мають показати, що Європа починається і закінчується в Україні. І від дій «європейців» залежить — ми станемо початком чи кінцем ЄС.
Під лежачий камінь вода не тече. Допомагають тим, хто бореться. Якщо влада не готова продемонструвати цю боротьбу, то це, як і протягом всього минулого року, мають продемонструвати прості громадяни.
Що ж до гасел для акції солідарності, то найбільш вдалими я б вважав такі: «Терорист №1 — Путін», «Зупиніть агресора — зупиніть Росію!», «У жалобі Донбас — у жалобі Україна», «Нас болить за Донбас!», «Нам не байдуже». Важливо, щоб вони також звучали англійською, адже апелювати ми маємо в тому числі до міжнародної спільноти.
