«Вчора бачив на вулиці бабусю, яка замість привітання прокричала у слухавку «Слава Україні!», – сміється молодий херсонець Федір. – Потім старенька, щоправда, на російську перейшла…». Цю історію хлопець розповідає не відриваючись від написання контрольної роботи. Щоправда, він не у школі і не в інституті, а на безкоштовних курсах української мови, які щосуботи проходять у приміщенні Херсонської обласної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара.
vip.tyzhden.ua
– А «порічка» – це у нас що? Червона смородина? – шушукаються між собою дівчата, які свої роботи вже здали. Контрольної розмова не стосується. Це просто так.
Людей на занятті небагато. Але справа і у погоді: в Херсоні як ніколи зимно. Крім того, особливих аншлагів тут і не буває. «А дзвонять часто, – зізнається викладач Лілія Віжічаніна. – Ось учора навіть 72-річна пенсіонерка дзвонила, планувала до нас приєднатися». На жаль, часто прийти люди так і не наважуються.
Група тих, хто все ж таки подолав усі перешкоди суботнього дня, тим часом переходить до обговорення написаних минулого тижня диктантів. Помилки у багатьох схожі: замість «угорі» тут всі до одного написали «у горі». А ще запропонували вчительці аж три варіанти написання дієслова «ллє»: «л’є», «льє» та «ліліє». Утім, це дрібниці. Та й не проходили це ще… Загалом помилок обмаль.
Як за таких обставин бути з тими, хто мови зовсім не знає? Адже на курси можуть прийти і такі люди.
«Ми не буквоїди, – усміхається пані Лілія. – Ми не тільки диктанти пишемо. Дуже багато спілкуємось».
Починається дискусія про типові, дуже поширені у південному регіоні проблеми мовлення. Наприклад, помилки, що виникають під час спроби подумки просто перевести те чи інше словосполучення на українську з російської. Адже правильно – «сильний біль», а не «сильна біль» і «кахлі львівські», а не «кахель львівський»…
На зайняття, трохи запізнившись, приходить ще одна дівчина. У чорному волоссі – квітка. Червоний мак. Групі саме пропонують чергове завдання: записати усі прикметники, що прозвучать у пісні.
– У Вас є ручка? – турбується вчителька.
– Да, есть, – відповідає брюнетка. Це завдання вона виконує добре, як і наступні. Утім, говорить виключно російською. «Я не умею еще разговаривать…», – пояснює ситуацію. Але, здається, просто поки що трішечки соромиться переходити на українську. Вона – біженка з Луганська.
Наймолодша відвідувачка курсів, дівчинка шкільного віку, вголос читає текст про Небо, яке скаржиться, що воно завжди «синє» та «безхмарне»; Дорогу, яка не хоче бути виключно «рівною», «казку», яка втомилася бути «цікавою». Всі отримують домашнє завдання: «допомогти Небу». Добрати до згаданих слів інші прикметники.
Так непомітно минають дві години. Черговий урок завершується.
«До свидания!» – прощається луганчанка.
Чи зможе вона подолати себе? «Я навіть таку презентацію для учнів зробила: психологічні бар’єри, шляхи подолання… І ці питання ми обов’язково розглядаємо окремо, – розповідає Лілія Віжичаніна. – Щоб люди не боялися розмовляти українською. І щоб не боялися вчитись. Я завжди повторюю слова Вальтера: іноземні мови можна вивчити за декілька років. Свою рідну мову потрібно вчити все життя».
Для багатьох цей шлях довжиною в життя тільки починається. Вчителька розповідає: нині освоювати українську мову почали херсонські посадовці. «Добровільно, – каже. – Ніхто їх не змушував. Один з наших дуже активних діячів розповів їм про курси, які ми проводимо у бібліотеці – і дізнався, що вони також дуже хотіли б вчити мову. Тепер 15-20 чоловік на кожне заняття приходить – займаються вони окремо, бо мають свою велику групу. Дуже швидко вчаться. Правила даються їм дуже легко! Але є проблеми зі спілкуванням, із розмовною мовою. Тому на кожному занятті ми неодмінно читаємо діалоги, розігруємо сценки. Це дає їм можливість «проговоритися». Приділяємо увагу і діловій мові, офіційному листуванню».
«А в тому році в нас була ціла група пенсіонерів, – згадує пані Лілія. – Вони все життя були російськомовними. І, знаєте, вражаючі результати у них були. Розповідали, як говорять українською мовою у пенсійному фонді, у маршрутках. Одна жінка, щоправда, скаржилася, що коли українською звернулася до водія у маршрутці, їй не зупинили: «я не понимаю украинского»…
Але це було давно. Ще за часів Ленина, який тоді «прикрашав» тутешню площу Свободи. Нині залишився лише постамент. Але про «вождя» і він не нагадує: граніт обвиває український орнамент. «Слава Небесній сотні!», – написано посередині. Угорі, на постаменті – український прапор.
Власне, українські прапори у Херсоні всюди. Але місцеві патріоти компліменти не приймають. Супляться: мовляв, «вати» у місті все одно дуже багато. Може й так… але з усіх дірок вона більше не лізе.
vip.tyzhden.ua
