Ми невипадково зібралися в цій залі Будинку вчителя у День народження Тараса Шевченка, бо відповідальність за долю нашої рідної країни вимагає від нас не просто критикувати владу і казати, що ми в черговий раз помилилися, а говорити про те, що ми можемо зробити і як ми мусимо діяти в цій непростій для держави ситуації.
В контексті нашої розробки Національної стратегії «План дій для України» хочу нагадати слова Пророка, який сказав:
“І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають…”.
Отож, і ми хочемо самі, в своїй «хаті» навести лад і визначити ту ідеологічну доктрину, яка би дала можливість нам почуватися в нашій державі, як вдома, а не як у приймах.
Українське сьогодення засвідчило, що влада втратила світоглядні й національні орієнтири та розуміння адекватності стратегії розвитку країни та, власне, втратила почуття реальності, відповідальності і сорому. Для неї пріоритетами виявилися гроші, нажива і прибуток.
Якщо перефразувати класика, то влада вірить у свою Трійцю – євро, долар і гривню. Я би сказав більше: вона сьогодні – на службі у Мамони, а не в українського народу чи української держави. Якщо згадати історію, як свого часу Ісус із храму вигнав мінял і крамарів, так і ми – український народ – повинні зробити все, щоб відігнати від влади базарників і торгівців. Бо, як зʼясувалося, торгівці і базарники – це не професія, це ментальність, і це – назавжди…
Якщо популярно пояснити, що нині відбувається в Україні, то виглядає, що і попередня, і сьогоднішня влада керується простонародним гаслом «Нацарював і втік». Тільки проблема нинішньої влади в тому, що суспільство їй вже не дасть втекти так, як це зробило попереднє керівництво України.
Єдиним захистом нинішнього суспільно нелегітимного керівництва держави стала так звана воєнна пропаганда. Мовляв, ми – воююча влада (хоча насправді – торгуюча), і ми захищаємо українців від Путіна і Росії… Тому народний гнів й не розгортається повною мірою, бо поки що всі побоюються втратити державу за таких обставин.
Отож, Порошенко та його компанія намагаються обʼєднати країну проти ворога (Росії й тероризму). Частина опозиціонерів намагається обʼєднати Україну боротьбою проти цієї ж корумпованої влади. Але я переконаний, що це лише тактичні маневри, а ми повинні запропонувати абсолютно інший шлях – правдиву, українську, національну стратегію. Бо обʼєднувати націю треба не «проти», а «за»: за наші цінності, наші ідеї, наші переконання, власне – за нашу українську мрію і за наше майбутнє!
Саме тому завдання нашого форуму – напрацювати таку Національну стратегію, план дій для України, яка би стала своєрідною громадською альтернативою сьогоднішній «антистратегії» влади – щоденній наживи і грабунку власного народу.
Український досвід та історичні уроки підказують потребу в органічному поєднанні двох дуже важливих ідей – соціальної та національної. Поєднання цих ідей можна сформулювати гаслом «Людина та Україна – понад усе!».
Отож, україноцентризм – це визначальний світогляд для нас, який ми пропагуємо. В центрі цього світогляду – українська людина, її права і свободи, якість життя і сильна, заможна, конкурентна країна, яку ми мусимо збудувати. Підкреслю: саме ми – УКРАЇНЦІ, а не американці, ні росіяни, ні поляки, і навіть не грузини.
Наш геополітичний вибір очевидний: ми європейці. Але це не засліплена, фанатична віра в «єврокомунізм», це розуміння, що Європейський Союз – це цінності, інструменти, досвід. Тому ми є прихильниками «єврореалізму», який допомагає нам будувати Україну.
Серед своїх пріоритетних завдань на перше місце ми виносимо ГУМАНІТАРНУ ПОЛІТИКУ. Адже за останні три роки команда Порошенка-Гройсмана-Яценюка продемонструвала свій неукраїнський характер. Гуманітарні пріоритети влади за останні три роки виглядали так: рік англійської мови в Україні, рік німецької мови в Україні, рік Японії в Україні. Я не зустрів жодної державної програми, де популяризувалася би власна українська мова, культура, історія.
Тому наш Громадський рух «Рідна країна» спільно з іншими громадським інституціями, вченими і фахівцями закликав усіх небайдужих українців (для нас, хай не для влади) 2017 рік проголосити Роком України в Україні! Ми хочемо в цей рік максимально розгорнути просвітницькі проекти з підтримки української мови, української культури, української історії…
Хочу нагадати, що згідно з Указом Президента ми в цьому році відзначаємо 500 років Реформації… Хто менше знає історію протестантизму, нагадаю, що в основі ідей Реформації були дві цінності: можливість прямого спілкування з Богом і можливість спілкування з Богом рідною мовою. У нас після 500 років після Реформації (можливо тому, що при владі меценати Московського патріархату) ці ідеї досі не реалізовані. У власній державі ми просимо Московську церкву дозволити українцям в Україні говорити з Господом українською мовою…
Такий ганебний стан речей вимагає від нас активних суспільних дій щодо творення української єдиної помісної православної церкви. Це завдання визначальне, бо єдина помісна православна церква – це основа нашого національного світогляду, фундамент нашої незалежності.
Серед інших головних складових нашої Національної стратегії «План дій для України» – НАЦІОНАЛЬНА КОНКУРЕНТНА ЕКОНОМІКА. Це альтернатива нинішній економічній політиці влади, яка фактично перетворює Україну на сировинний придаток Європи чи Америки. Власне, як це робив і попередній режим, але тоді Україна була сировинним придатком Росії… Отже, для нас важливе визначення та підтримка тих галузей економіки, які дозволять не продавати за кордон сировину, а створювати конкурентну продукцію, нові робочі місця, гідні зарплати і справедливі пенсії. Нагадаю, що боротьба нашої команди за ухвалення та підписання Закону про заборону вивезення за кордон лісу-кругляка була прикладом того, як можна контрабандний напрямок перевести на підтримку власної економіки. Закон діє, щоправда, влада не збирається його виконувати.
Ми свідомі того, що конкурентна національна економіка неможлива без підтримки відповідного статусу науки і освіти. Нині, звичайно, важко сподіватися, що чиновники, діти яких навчаються і живуть за кордоном, розуміють, що таке фінансова й організаційна незалежність вищих навчальних закладів, що таке автономія вишів. Вони так само не розуміють, що для багатьох студентів стипендія – це єдиний засіб для виживання і не розуміють, навіщо треба інвестувати в інноваційні чи прикладні проекти української науки. Саме тому влада демонструє нахабне і зневажливе ставлення до наших науковців, вишів, академічних установ. Для неї важливішими виявилися заробітчани-іноземці (до речі, при прийомі у виші у 2016 році найбільше державних грошей інвестували для підготовки фахівців для міжнародного ринку праці: найбільші держзамовлення отримали спеціальності інформатизації та комп’ютеризації, перекладачі іноземних мов тощо). Тож виникає питання: ми за свої гроші повинні формувати власний національний ринок чи допомагати міжнародному?!
Підхід нашої команди: виші, академічні й наукові інституції – це місце для розробки власної національної стратегії, це місце для дискусії та апробації реформ. Тому до Дня незалежності ми маємо провести активну дискусію і роботу над кожним сегментом національної стратегії в регіонах із залученням, перш за все, найактивніших місцевих громад, науковців, вищих навчальних закладів, наших найвідоміших фахівців у різних галузях. Ми захищаємо освіту, науку, культуру також від тих «реформаторів», яких сьогодні понаймала влада і які, як з’ясувалося, завершили місячні курси чи семінари у закордонних вишах за грантові гроші, а в українській державі нічого не створили і ніколи не працювали.
Подібне стосується і сфери охорони здоровʼя, про яку багато говорять. Ми проти того, щоб реформували нашу систему охорони здоровʼя за чиказькими чи детройтськими принципами. Думаю, у нас достатньо фахівців, які би провели реформу в інтересах кожного мешканця України.
Не буду згадувати про згортання усіх реформ в системі масового спорту, фізичного виховання, здорового способу життя, охорони довкілля тощо, бо це виявилося теж не потрібним владі.
Професійна, патріотична, соціально захищена українська армія – ще один з наших пріоритетів. Саме така армія буде гарантом нашої безпеки, суверенності та незалежності. Але тут ми пропонуємо зупинити політичну риторику про референдум щодо НАТО, треба лише щоденно виконувати наші зобовʼязання. Україна підписала дуже потужну і цікаву програму співробітництва з НАТО, де чітко розписано, як українській армії перейти на стандарти Альянсу і з точки зору озброєння, підготовки, забезпечення тощо. Залишається лише її виконати…
Дещо скажу і про соціальну політику. Склалася парадоксальна ситуація, коли представники влади, які охрестили себе нібито «махровими антикомуністами», в соціальній політиці поводять себе як затяті комуністи. Адже всі реформи влади призвели до того, що абсолютна більшість людей стали рівними у бідності!
Малий і середній бізнес наполовину знищений, а середнього класу вже практично не існує. Отже, ми виходимо з того, що соціальна політика – це політика, яка повинна передбачати допомогу малому і середньому бізнесу, це політика, яка повинна відтворити бодай 70% середнього класу, а також принцип, коли соціальна справедливість є в основі визначення розміру пенсій та заробітних плат.
Сьогодні біля мільйона наших пенсіонерів отримують пенсії менше 1000 гривень. 6,5 мільйонів пенсіонерів отримують 1247 гривень. В мене питання до керівників держави: ви пробували прожити в місяць за 45-50 доларів? В той же час судді реформованої судової системи будуть отримувати пенсії 100 000 – 150 000 гривень. А заробітні плати у менеджерів деяких державних компаній – по півмільйона гривень! Невже це відповідає ідеології соціальної справедливості?!
Всі європейські країни, про досвід яких ми говоримо, діють так: максимальна заробітна плата чиновників чи менеджерів, які працюють у державному секторі, не може бути більшою за 5-7 разів від середньої зарплати в країні. Отож, треба робити все, щоб зростала мінімальна та середня заробітна плата, а не вибірково – у сотні разів зарплата тих людей, які обіймають певні посади.
І наостанок кілька слів про нашу тактику – про те, як наша команда бачить свій рух вперед, з ким ми працюємо і з ким будемо працювати. Ми невипадково зібралися у залі Київського будинку вчителя, в українському парламенті, де сто років тому – у 1917 році – проголосили Українську державу. Столична влада досі не спромоглася відремонтувати цю історичну будівлю, де щоденно мають заходити діти, школярі і студенти, щоб подивитись на кабінет тодішнього керівника Української держави Михайла Грушевського, прем’єр-міністра Володимира Винниченка і тих людей, які колись створили Українську державу. Вони свято вірили, що ми повинні мати власну державу. І тоді, коли були вперше проведені партійні вибори (9 січня 1918 року) по всій Україні переміг Український блок партій.
Отож, ми би хотіли і готові обʼєднатися заради того, щоб в Україні був створений не американський, не російський, не ізраїльський, не грузинський, а УКРАЇНСЬКИЙ БЛОК політичних сил, бо крім нас в нашій державі Україна нікому не потрібна. Саме ми мусимо її будувати і думати про неї.
Сьогодні так складається, що навіть в день народження Шевченка влада на півдня приводить тисячу поліціантів, щоб «охороняли» парк Шевченка, коли вона підходить до памʼятника. Для влади Шевченко – чужий чоловік, якого вона боїться. Недаремно за три роки ні Порошенко, ні Яценюк, ні Гройсман жодного разу не були ні в Моринцях, ні в Керелівці, ні в Каневі…
Для нас Шевченко свій, це наш Батько. Тому нам важливо повернути його заповіти в Україну. А на завершення хотів би нагадати пророчі і важливі для будь-якої влади слова Шевченка із знаменитого твору «Холодний Яр» (1845 р.):
“Ви — розбойники неситі,
Голодні ворони.
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом /357/
Торгуєте? Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіє огонь новий
З Холодного Яру.”
Слава нашому батьку Тарасу Шевченку! Слава нашій рідній країні – Україні!
9 березня 2017 року, Київський міський будинок вчителя
