Mynizhyn.com
Наприкінці 1917 року для України настали грізні часи. 17 грудня Рада народних комісарів Росії надіслала ультиматум Українській Центральній Раді за підписами В.Леніна і Л. Троцького із вимогою припинити роззброєння більшовицьких загонів і легалізувати їх. 18 грудня уряд Леніна-Троцького оголосив війну Українській Народній Республіці.
Слід сказати, що іще 12 грудня в Харкові була проголошена «Українська народна республіка Рад», і з Росії їй надходила військова та інша допомога. Наприкінці грудня 1917 р. радянська влада була встановлена у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях.
22 січня 1918 р. Четвертим Універсалом проголошена незалежність УНР.
Україна опинилась фактично у стані війни з більшовицькою Росією.
На Київ сунули дві більшовицькі армії: 20 тисячна під командуванням Антонова-Овсєєнка, 6- тисячна — під проводом Муравйова. Одна – з Харкова через Полтаву, друга – з Курська через Бахмач. Україна була практично безборонною, наказом військового міністра незадовго до того була оголошена демобілізація оборонців Києва. Як згадує один із очевидців тих подій Борис Монкевич: «… полки, які були опорою Центральної Ради, як, наприклад, Сердюцька дивізія, демобілізувались протягом кількох днів, натомість полки, збільшовичені й здеморалізовані, як солойдачники, понтонний батальйон та ін., залишилися в повному складі й своїм ворожим настроєм та поважним числом становили велику небезпеку в центрі самої столиці».
Справді, з 300-тисячного війська УНР на той час залишилося ледве 15. Люди втомилися від війни, були деморалізовані, крім того, добре підготовлені більшовицькі агітатори багатьох схиляли на свій бік. Чимало прихильників більшовиків було і в самій столиці.
В такій ситуації єдиним опертям Центральної Ради залишалися патріотично налаштовані студенти. На заклик дати відсіч більшовицькому війську відгукнулися студенти Українського народного університету та Університету Святого Володимира. 5 січня на своїх зборах вони ухвалили створити Студентський курінь Січових Стрільців. Невдовзі у газетах було оприлюднене Звернення «До українського студентства»: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-„большевицька“ грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані… Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!…»
На станцію Бахмач іще в середині грудня прибув гарнізон із старшокурсників 1-ї Київської юнацької школи ім. Б.Хельницького. 26 січня командир загону А.Гончаренко повідомив, що потрібна допомога – більшовики наступають. 27 січня прибула перша сотня Студентського куреня. Під час самого бою до захисників приєдналися 80 добровольців із місцевого Вільного козацтва.
Було вирішено не залишатись у Бахмачі, де чимало робітників мали більшовицькі настрої, а передислокуватися до станції Крути, куди й прибули 28 січня.
29 січня, близько 9 години ранку, розпочався наступ більшовиків. «Густими колонами більшовики посувалися вперед, не дивлячись на великі втрати від рідко розсіяної нашої лави. Наступали матроси Балтійського флоту і майже всі були п’яні. Шість тисяч червоної гвардії і матросів густими лавами посувалися на відважних оборонців батьківщини…» (Б.Монкевич. Бій під Крутами).
Ситуація значно ускладнювалася тим, що цього дня почався збройний заколот робітників київського заводу «Арсенал», організований більшовиками, і великий військовий загін під командуванням С.Петлюри терміново повернувся до Києва.
Бій тривав понад 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат.
У студентів та юнаків (юнкерів ) закінчувалися набої. До того ж виникла небезпека оточення, і вирішено було почати відступ у напрямку Києва. О пів на четверту пополудні більшовики потужно наступали на правий фланг фронту. Наші козаки трималися в окопах і тримали ворогів, які насувалися на окопи, під прицільним вогнем.
Більшовики захопили станцію й фактично взяли в кільце правий фланг, тоді коли лівий, не маючи інформації, тримав оборону. Праве крило відступало, оточене з трьох боків, козаки йшли на повен зріст під градом куль до потяга, який стояв на деякій відстані від станції. Поїзд увечері від’їхав, за собою вояки знищували залізничну колію. Тим часом ліве крило, зокрема, розвідницька чота з 30 студентів, відступаючи в сутінках, вийшло просто на станцію, захоплену більшовиками, й було оточене ворогом. Одні геройськи загинули, інші потрапили в полон.
Більшовики по-звірячому знущалися з полонених, наступного дня 27 студентів розстріляли. Перед розстрілом учень 7-го класу Григорій Піпський заспівав «Ще не вмерла Україна», решта рокованих його підтримали.
Після підписання Брест-Литовського договору та повернення Уряду УНР до Києва Центральна Рада ухвалила урочисто перепоховати юних героїв. Жалобна церемонія відбувалася державним коштом, за участі уряду, війська і великої кількості громадян.
Поховано героїв на Аскольдовій могилі, звідки далеко видно Україну, що за неї віддали життя юні патріоти. Загибель Куреня студентів стала символом жертовності в боротьбі за свою рідну землю.
У загибелі студентів багато сучасників тих подій звинувачували керманичів війська, які нібито покинули цих майже беззбройних дітей наодинці з сильним і добре озброєним ворогом. Колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради Дмитро Дорошенко згодом написав: «Коли з боку Бахмачу і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ані єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидкуруч загін зі студентів і гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно збройним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на «позиції…»
За радянської влади подвиг крутян замовчувався. Могили студентів з Аскольдової гори забрали, розбили на цьому місці парк. Про цей подвиг пам’ятали українці за кордоном. Згодом приклад героїв Крут був широко пропагований у середовищі ОУН, у навчальних програмах для бійців УПА було обов’язковим вивчення цієї події, а керівництво УПА ухвалило відзначати 29 січня як День Героїв Крут.
29 січня 1991 р. Народний Рух України ініціював відзначення подвигу молоді в бою від Крутами – вперше за новітніх часів – та встановлення дерев’яного Хреста Пам’яті. Зараз на станції Крути є музей, але він, як і музей УНР у Києві, не має державного фінансування і може припинити своє існування.
У 2012 р. на Аскольдовій могилі встановлено кам’яний Козацький Хрест із тризубом у центрі та цитатою з Євангелія: «Найбільша любов — життя покласти за друзів». До встановлення пам’ятника ні центральна, ні київська міська влада не мали жодного стосунку – це зроблено силами українських громадян. …
Михайло Грушевський у промові перед Центральною Радою під час перепоховання героїв сказав такі слова: «От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю…
Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю такі вартості своєму народові!.. Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!»
Подвиг студентів, які віддали свої юні життя, захищаючи Україну, й нині є прикладом беззастережної любові й жертовності для українців. Нині, коли Україна знову змушена відстоювати свою незалежність від російської навали, аби назавжди позбутися тіні «російського орла» над собою. Але цей подвиг є ще й вічним докором тим, хто приходить до влади – чи повертає владу – на крові кращих дітей своєї Вітчизни, але жодним чином не намагається осягнути величезну відповідальність, яку покладає на них не тільки посада, а й та кров, що її пролили оборонці України.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
