Фото Івана Антипенка
Один із численних благодійних маршрутів у розташування українських бійців херсонські волонтери вирішили «розбавити» невеликою концертною програмою. Як завжди, завантажили кілька автівок необхідними речами: теплим одягом, матрацами, взуттям, продуктами тощо. А ще — музичною апаратурою. Її підхопили, щоб відволікти хлопців від військових буднів. Цього разу до виїзду в прикордонний район області приєдналися ще й більш ніж десять байкерів. Вони також допомагали збирати допомогу для бійців, а дехто з них, власне, й проводив концертну програму.
«У мене чимало друзів, ще більше їх стало за останні місяці, під час поїздок до військових. Багато чудових знайомих і серед байкерів, адже я сам на мотоциклі змалечку. Дуже радує, що більшість із них є патріотами. Якось у тісній компанії народилася ідея поїхати нашою колоною до військових. Не просто відвезти чергове замовлення бійців, а провести для них цікавий захід, підтримати моральний дух, повеселити. Адже ми розуміємо, що їм непросто тут, у пильних степах, вдалині від сімей, рідних, звичного життя», — говорить волонтер, організатор поїздки Сергій Рудика.
Приїхавши на місце, наша гомінка компанія хотіла потрапити на територію частини. Але солдати не впустили. Дочекалася командирів, ті пояснили, що саме відбувається ротація особового складу, перевезення вибухонебезпечних речовин і техніки, тому всередину нам не можна. Отже, «сцену» обладнали обабіч дороги, під стінами частини. Незабаром вийшли й глядачі у формі. Розвантажили наші подарунки й оточили артистів. Після кількох хвилин спілкування з військовими було видно, що гості своє завдання виконують добре. Ведучий Сергій Кіндра сипав жартами і проводив інтерактивні конкурси; співачка Наталя Вишневська подарувала присутнім кілька відомих патріотичних хітів; байкер і музикант Ернест Сафонов додав «родзинки» грою на саксофоні. А ще показовий виступ для військових влаштували вихованці обласної федерації традиційного окінавського годзю рю карате до під керівництвом тренера Артема Яковлєва. «Цього літа я побував на багатьох байкерських фестах. Але по рівню позитиву, мабуть, жоден не зрівняється з цією поїздкою до солдатів, — ділиться враженнями Ернест Сафонов. — Дуже скоро хмурі й стомлені обличчя військових ставали бадьорими. В очах з’являвся блиск і усмішка на обличчі. Це — те, заради чого ми туди їздили. Я побачив наскільки їм важлива така підтримка».
Самі ж військові підтримують таку думку. Їм доводиться чимало тренуватися в полях, на полігонах, втомлюють постійні переїзди. Безперечно, вони звикають, але навіть у вихідний «картинка» довкола не змінюється. Тож візит таких гостей їх дуже порадував.
«Ми приємно вражені концертом, тим, що про нас не забули. Ми потрібні людям. Добре, коли бачиш, кого ти захищаєш, для кого служиш. Люди в нас різні, багатьох відірвали від сімей. Але всі розуміють: хто, як не ми. Тому можу запевнити, що в разі небезпеки ми не підемо, — коментує замполіт батареї управління зенітного полку старший лейтенант Овчаренко. — Загалом ситуація в нас нормальна, робоча. Крим поряд. Відчувається деяка напруженість, адже в разі нападу ПВО знищуватимуть в першу чергу. Не бояться тільки дурні, але цей час ми повинні використати, щоб підготувати людей. Водночас щодо державного забезпечення є деякі проблеми. У мене хлопці ходять не зовсім екіпіровані, складна ситуація із зимовим одягом. Обіцяють, ми слухаємо, але насправді багато купляємо власним коштом і завдяки волонтерам. Тому ми кажемо, що армія в нас — народна».
У частині, де ми побували, представники різних батальйонів. Відбувається часткова ротація, тому їх назви просять не вказувати. Однак серед військових є люди чи не з усієї України: з Дніпропетровська, Мелітополя, Каховки, Тернополя, Миргорода й навіть із Антрацита.
Боєць, чиє місто зараз окуповане, раніше не служив у війську, але коли на його землю прийшли бойовики, вирішив, що не житиме під їхньою владою. «Я народився й все життя прожив на Донбасі, в Антрациті. Коли в березні почалися заворушення в Криму та на сході, я знав, що не можна попускати ворога. Хоча, чесно кажучи, ще 2008 року я був ярим «імперцем», вважав, що нам треба дружити з Росією, об’єднуватись. Але, побачивши, які в Росії приймаються обмежувальні закони, зрозумів, що нам не по дорозі, як показала їхня подальша агресія, — я не помилявся. — розповідає 30-річний солдат відділу ПЗРК В’ячеслав. — Коли в серпні почалися бомбардування, ми з мамою виїхали в Крим, потім — у Суми. Там я записався добровольцем у військкомат. Я не служив, але тут зібралася хороша компанія, мені все подобається. Настрої в нас рішучі. Я не знаю, як буде з Кримом, але з Донбасу ми повинні вигнати тих терористів. Вони зараз заправляють у моєму рідному місті. Це викликає відразу, ненависть. Знайомі кажуть, що там нині ділять владу, ресурси, грабують людей. Але так буде не завжди. Я впевнений — в Антрацит ще повернусь!»
