Цьогоріч минає 65 років з часу масового переселення бойків із Західної України на південь. Депортація під назвою “переселення”сталася в 1951 році.
Ідеться про обмін територіями в 1951 році. Польщі була потрібна нафта, що видобувалась у Нижньо-Устрицькому районі Дрогобицької області, а СРСР – зручне залізничне сполучення і Львівсько-Волинський кам’яновугільний басейн. Обміну підлягало усе, крім людей, їх добровільно-примусово депортували.
Баба Катя – найстарша з переселенців, а Дениско – правнук тих, кого комуністичні лідери позбавили рідного дому. Вони разом відкривають пам’ятний знак на честь тієї події – зображене на гранітній плиті зрубане дерево з молодими пагонами. “Машина заїхала, забрала, чи хотіли, чи не хотіли. А тоді у район привезли, на вокзал, у вагони посадили і привезли на Херсонщину”, – пригадує жителька села Дудчани Галина Лисишина.
У 1951 Радянський Союз та Польська Народна Республіка обмінялися територіями. Частина Дрогобицької області відійшла до Польщі, а частина Люблінського воєводства до радянської України. Поляків переселили в хати українців. А близько 50 тисяч бойків примусово переправили в південноукраїнські села – без жодних виплат і статусу депортованих. Ніяких умов для життя ці люди не мали, їх підселяли до місцевих жителів.
Спекотний степ після зелених Карпат для бойків став пеклом. Люди тяжко працювали у колгоспах і вчилися жити заново. Будували свої хати не з дерева, як звикли, а глиняні, як у місцевих. “Люди так плакали, що їхали з дому, пороги люди цілували. Бо це не можна говорити спокійно, це була страшна трагедія, це було страшніше німецької войни”, – каже Феодосія Іваніщєв.
У південні степи бойки привезли свою культуру і свої кулінарні рецепти. Місцевий священник, який приїхав із Західної України, був щиро здивований. “Вертепи на різдвяні свята, всі інші заходи, все пов’язувалось із церквою, все пов’язувалось із тим, що люди дійсно залишили свої краї, але вони взяли з собою найцінніше – традиції, звичаї”, – каже настоятель храму св.Іллі отець Ігор Ільницький.
Провідати рідні села, які тепер на території Польщі, переселенці змогли лише після розпаду Радянського Союзу. Кажуть, подекуди там ще збереглися їхні старі хати. Але найбільше бойки, які зараз живуть у Дудчанах, хочуть повернути свої дзвони, які зняли з церкви у селі Лютовисько перед виселенням. “Вони вночі закопали ті дзвони. Бо вони надіялися, що вони повернуться. Тато мій все казав: ми все одно вернемся туди. Люди надію мали весь час”, – каже жителька села Дудчани Галина Ісаєва. Кілька років тому за спогадами старожилів дзвони відкопали. Зараз вони у музеї в Перемишлі. Повернути їх в Україну без підтримки держави люди не можуть.
Кореспондент ТСН Олена Ваніна
