Вигнанець БПП. Інтерв’ю з Миколою Томенком

Микола Томенко, колишній народний депутат від фракції БПП, дав інтерв’ю журналу Корреспондент.

Микола Томенко – політик і університетський викладач одночасно, пише Аліса Свєтлакова у №16-17 видання “Кориспондент” від 29 квітня 2016 року. Скільки років ми з ним знайомі, а все відкриваються нові грані. Зараз, наприклад, він пропагує на півдні і сході України українську культуру та історію. А ще Томенко – спортсмен.

У зв’язку з останніми подіями він став відомим як нардеп, у якого забрали мандат за те, що він був не згоден з відходом Президента і партії від своїх передвиборчих обіцянок і за власним бажанням вийшов з президентської фракції.

Не чекай дива від Кабміну

– Як ви пережили «вихід із парламенту»? Звичайно, це не може розцінюватися як кінець політичної кар’єри, але чисто по-людськи приємного мало.

– Мене засипали есемесками: «Колю, тримайся», «Колю, ми з тобою!». Я навіть отримав кілька телеграм. Мабуть, люди скористалися цим видом зв’язку, оскільки телеграми не читає СБУ (Сміється.). Але відкрито мало хто наважився висловити свою позицію.

Я розумію, що мене підтримує більшість нардепів, бо сценарій з позбавленням мандату не був винесений на порядок денний, не обговорювався і не голосувався в парламенті. Мене просто прибрали з Верховної Ради у закритому і таємному режимі, щоб я публічно не критикував владу. До речі, ви знаєте, що у нас в Раді є депутат [Ігор] Єремєєв. Він, на жаль, давно помер, однак продовжує числитися депутатом, оскільки парламент досі не проголосував за позбавлення його мандата. Тобто депутата фізично немає, але де-юре він в Раді голосує …

А я не порушив жодної передвиборчої обіцянки, але мене з парламенту усунули за те, що я намагався захистити програму, з якою ми йшли на вибори.

Тому впевнений, що за мою відставку в сесійній залі проголосувало б максимум кілька десятків людей, тому і був обраний такий сценарій, який не має нічого спільного із законністю.

Тиха підтримка колег була масовою, а активна – ні, оскільки для багатьох складний вибір

Таким чином, тиха підтримка колег була масовою, а активна – ні, оскільки для багатьох складний вибір: залишитися депутатом і зайняти посаду або вийти і публічно заявити, що злочинна влада відібрала мандат.

Ось чому в парламенті багато хто продовжує діяти згідно з генеральною лінією партії, а за його межами говорять і думають зовсім інакше.

– Кого конкретно ви маєте на увазі?

– Це велика кількість депутатів. Частина з них сьогодні допомагає мені провести ті закони, які я зареєстрував, але особисто представити в парламенті вже не можу.

– Що ви думаєте про нову коаліцію?

– За допомогою домовленостей і торгів в коаліцію набрали 237 осіб [ «227?» – перепитали ми. «Ні, 237», – уточнив Томенко], хоча до сьогоднішнього дня ні документа, ні прізвищ цих 237 ніхто не знає. Їх набирали не під виконання стратегії, а під взаємовигідні особисті умови, тому успішною їхня робота не буде ніколи.

Ця неробоча конструкція коаліції протримається недовго, адже вона лише виконує формальну функцію, щоб уникнути розпуску парламенту. Якщо ця коаліція проти виборів,  отже, вона тимчасова, а ось якби вона була за розвиток національної економіки, за реформи в інтересах людей, тоді у неї був би шанс.

– Тобто, на вашу думку, малоймовірно, що уряд виявиться дієздатним?

– Те, що у нас немає ілюзій щодо роботи уряду, – це, до речі, для нього великий позитив! Суспільство вже не чекає нічого, а тому будь-яке досягнення може залишитись непоміченим. Тепер ніхто не зможе прикриватися революцією і героями, адже це буде аморально.

Нинішній прем’єр [Володимир] Гройсман за часів революції гідності захищав Віктора Федоровича [Януковича], а перед цим ще й отримав від нього орден. Тому Гройсману зараз буде важко переконати людей, що він бореться з попереднім злочинним режимом. Крім того, за нинішній уряд голосувала велика частина тих, хто приймав так звані диктаторські закони 16 січня, які привели до трагічних подій на Майдані. Також свої провали вони не зможуть вже прикрити ні [Володимиром] Путіним, ні Росією.

МВФ замість компартії

– Політологи (наприклад, Кость Бондаренко) висловлюють таку точку зору: розкол у коаліції стався через розбіжності з приводу курсу, рекомендованого МВФ. Мовляв, частина політиків була проти цього курсу, оскільки він не забезпечує економічне зростання, а друга частина говорила: так, курс жорсткий, але нам кредити потрібні, тому нічого не поробиш. А що ви думаєте з цього приводу?

– МВФ пропонує нам впровадити досвід, який не вдалося успішно реалізувати у жодній країні світу. Уже тому до їхньої доктрини слід, на мій погляд, ставитися критично. Нам потрібен успішний досвід тих держав, які зуміли підняти свою економіку. Наш власний досвід теж міг би стати в нагоді. Якщо, наприклад, нам говорять про жорстку приватизацію держпідприємств, а ми вже неодноразово бачили, в чиї руки вони потрапляють і чим це закінчується, отже, наш досвід підказує, що тотальна приватизація держпідприємств неефективна.

Загалом тренд МВФ такий, що про Україну можна говорити, як і раніше, як про країну – сировинний придаток, яка допомагає світу і сусідам жити в комфорті. Наприклад, уряд пропонує скасувати наш закон про заборону вивезення з України лісу-кругляка, тому що румуни чи поляки проти. Їх влаштовує, що вони потім з нашого лісу виготовляють меблі і продають їх нам же. Одним словом, нам потрібно думати про власну вигоду, а не про те, як би догодити сусідам і підживлювати сировиною їхню економіку. Простіше кажучи, безальтернативна доктрина МВФ стала для нас своєрідною заміною комуністичної партії – як нам сказали, так ми і робимо.

– Ви говорите про необхідність враховувати наш досвід і наводите як приклад досвід невдалої приватизації. А чи є у нас позитивний досвід? Наприклад, за часів президентства Віктора Ющенка економіка України показувала феноменальне зростання. Ви тоді працювали і з Ющенком, і з Юлією Тимошенко. Як думаєте, чого тут більше – їхніх заслуг або все само собою так вийшло. І як у вас тепер складаються стосунки з керівниками того періоду?

– Я в партії Ющенка не перебував жодного дня. Проте у мене немає ні найменшого сумніву в тому, що Ющенко – справжній патріот, він дійсно переживав за Україну. Але в частині принциповості і коефіцієнта корисної дії він не був ефективний, напевно, тому що фактично віддав владу своєму оточенню і групі олігархів. Тому я вважаю його не ворогом народу, а, скоріше, неуспішним президентом.

Що стосується Батьківщини, то я, напевно, єдина людина, яка залишила її лави після того, як вона прийшла до влади. Зазвичай усі роблять навпаки: за часів опозиції переходять в провладні фракції, коли за це обіцяють гроші або погрожують посадити. Але у 2014 році, коли Юлія Володимирівна опинилася на волі, а Батьківщина стала партією влади (Арсеній Яценюк – прем’єр, Олександр Турчинов – в. о. Президента, глава Верховної Ради, Сергій Пашинський – глава Адміністрації Президента), я порахував, що моя місія в цій партії виконана і можна собі дозволити стати безпартійним. Тому я пішов.

І тому ж не тільки з Тимошенко, але і з більшістю депутатів її фракції у мене збереглися хороші стосунки. Якщо дивитися по законопроектах, то мої головні друзі і співавтори сидять в крилі фракції Батьківщини. У якихось речах я з Тимошенко не згоден, проте ми і далі співпрацюємо – дискутуємо і співпрацюємо.

– А в чому ви принципово розходитеся з Юлією Володимирівною?

– Є певні ідеологічні розбіжності, а також у нас різна позиція в конституційному процесі. Я нетиповий політик в цьому сенсі, оскільки вважаю, що найкраща Конституція – це та, яка у нас є зараз, але за умови, що її всі дотримуються. А більшість інших політиків вважають, що її потрібно швидко змінити, і тільки після цього стане добре. Тимошенко впевнена, що з парламентською республікою буде добре, Петро Порошенко напевно схильний до президентської. А я, як автор підручника Історія української Конституції, вважаю, що якби ми нашу Конституцію знали, поважали і хоча б п’ять років виконували, то ми жили б уже в зовсім іншій країні.

Мінський формат ми «проїхали»

– Ви постійно їздите в зону АТО. Чи вважаєте себе волонтером?

– Під час піку бойових дій наша місія була військовою – ми допомагали армії. Мені, як учаснику афганської війни, важливо було знати, в яких умовах перебуває наша армія і як зупинити кровопролиття. Коли я був в Афганістані, я вважав, що це була остання війна … Тепер наші візити в АТО набули соціального і гуманітарного характеру. Тобто ми переважно спілкуємося з місцевим населенням, підтримуємо його. Важливо, щоб люди, які живуть там, знали і поважали українську культуру, історію, традиції. Для місцевих шкіл, бібліотек, дитячих садків ми даруємо наші українські аудіо- і відеоматеріали, фільми про сім чудес України, книги. Щоб люди відчували, що вони потрібні Україні, що вони – її частина.

– З російськомовними жителями Донбасу ви розмовляєте російською?

– Розмовляю завжди українською. Роздратування особливого від цього я не помічав, у всякому разі ніхто і ніколи там претензій з цього приводу не висловлював. Я вважаю, важливіший зміст нашої розмови, а не те, якою мовою це ведеться. Оскільки моя мова несе мирний посил про об’єднання країни, я думаю, вона не відштовхує.

– Чи можна порівняти афганську війну і нинішню. Є якісь уроки тієї війни, які необхідно врахувати сьогодні?

– Держава повинна створити сильні соціальні програми для воїнів АТО, оскільки статистика стверджує, що після повернення з війни серед афганців був високий показник суїцидів. Люди, повернувшись з війни у мирне життя, не знають, де і як себе застосувати. Сьогодні ситуація складніша. Тому наші хлопці-атошники обов’язково повинні бути працевлаштовані, їм необхідні турбота і увага, вони повинні розуміти, що потрібні країні. Я, як можу, допомагаю їм з працевлаштуванням, отриманням нагород, землі, на яку вони мають право, але це суспільна допомога, а повинна бути державна.

– Мінські домовленості дають незначний, нестабільний ефект. Як ви думаєте чому?

– Переговорний процес необхідно розділити на два напрямки – військові дії і питання внутрішньої політики. Зрозуміло, що, якщо одна держава вторглася на територію іншої, в цивілізованому світі ніхто навіть через певний час не спише агресору це з рахунків. Ми в історії з Кримом маємо абсолютну підтримку світової спільноти, у ситуації з Донецьком і Луганськом – тим більше. Немає жодної країни у світі, яка погодиться з тим, що у неї військовим шляхом відберуть частину території, і хтось це визнає.

Тому «Мінськ» може допомогти вирішити питання припинення військових дій, обміну полонених, нормального життя мирного населення. А ось питання державного устрою України, зміна Конституції – це точно не питання учасників мінських переговорів. До речі, і коло учасників цих переговорів варто було б розширити. Мінський формат у тому вигляді, в якому він є, ми вже «проїхали», він не виконується і важко повірити, що він буде виконаний.

Гоголь – не пропагандист

– У 2004-му ви заявили, що «Кобзонам і Табачникам не місце в Україні». Чорні списки, створені в Україні, в які увійшли в тому числі і представники російської культури, мають право на існування?

– Такі списки можуть існувати. Я вважав і вважаю, що політикам і музикантам, які ненавидять українців, не місце в Україні. Але головне не в тому, щоб воювати з російською культурою, а потрібно просувати українську. При цьому ніхто ж не говорить, що умовно з 1 січня ми всі зобов’язані перейти на українську мову, стати раптом патріотами, свідомими громадянами. Все це повинно до кожної людини прийти природним шляхом!

Але в наших силах цей процес прискорити – потрібно створити середовище, умови, за яких усі зможуть пишатися своєю країною, любити свою культуру і мову. Мій досвід просвітницької діяльності показує, що на Донбасі на зустрічах з місцевими жителями моя діяльність ні в кого не викликала почуття протесту, хоча всі навколо мене розмовляли по-російськи.

Отже, цей варіант більш ефективний, ніж складання списків неугодних. Відомий український інтелектуал В’ячеслав Липинський колись написав, що справжня держава може бути побудована лише на любові до країни, а не на ненависті до ворогів. Краще направляти сили на створення своїх, українських, серіалів, фільмів, музики, літератури, проводити фестивалі. Кількість цих позитивних речей автоматично зменшить кількість негативних.

– Як ви ставитеся до радянської культурної спадщини?

– Слід пам’ятати, що в радянські часи українська держава не існувала окремо від Союзу. Радянське минуле – частина нашого життя, історії, культури. І всі фільми, що були створені в тій державі, не повинні бути зараз заборонені. Я завжди був проти дублювання російських і вже тим більше радянських фільмів – вважаю, що це має більше антиукраїнський характер, ніж навпаки. Коли ми дивимося комедії [Ельдара] Рязанова, а внизу українські титри – це не допомагає українізації. Тому необхідно дублювати українською ті серіали і фільми, мову яких не розуміє більшість населення.

Ми ж з мовної проблеми унікальна країна – додати у школах глибоке вивчення англійської, і ми будемо легко володіти трьома мовами

Ми ж з мовної проблеми унікальна країна – додати у школах глибоке вивчення англійської, і ми будемо легко володіти трьома мовами! У цьому слід бачити користь, а не тільки шкоду. Звичайно, якщо ви держслужбовець, ви зобов’язані професійно володіти державною мовою, але ніхто при цьому не забороняє вам у побуті розмовляти будь-якою іншою.

– Але на змішуванні культур багато хто і вибудовує пропаганду. Ви, як автор монографії Український романтик Микола Гоголь, як відреагували на емоційні фрази в екранізації Тараса Бульби «за Русь, за землю російську»?

– Не можна з Гоголя робити пропагандиста, використовуючи текст, відредагований російською цензурою. Вважаю, що [Володимир] Бортко (режисер фільму Тарас Бульба) повинен був, звичайно, за основу використовувати первинну версію роману, написану в 1834 році. Тоді у Гоголя нічого подібного в тексті не було.

Я переконаний, що, живучи в Петербурзі, він створив у своїх творах на українську тематику романтичний міф про українців, де кожна жінка – красива і розумна, а чоловік – ладний герой-козак. Він однозначно розчарувався протягом свого життя як в українській, так і в російській політиці, і це все було відображено в його листах.

Текст, який використовував Бортко, Гоголь написав пізніше, живучи в Європі. Це було замовлення видавця, який запропонував розставити акценти і промальовувати антиуніатські, антипольські настрої. Цей контекст за задумом видавця необхідно було посилити, а на його тлі підкреслити важливість православ’я як державної релігії, посилити повагу до царя-імператора. Важко сказати, чи погоджувався Гоголь з цією версією, і хто його редагував, але до цього часу навіть російські літератори сумніваються у 100%-му авторстві цього тексту.

– Вікіпедія стверджує, що ви – пропагандист здорового способу життя. Тобто сало і горілку не вживаєте?

– Я завжди був пропагандистом активного спорту. Ним необхідно займатися в своє задоволення – знайти для себе те, що до душі. Я, наприклад, беру участь у багатьох легкоатлетичних забігах, а на День Києва традиційно беру участь у Пробігу під каштанами. На таких забігах я іноді зустрічаю і державних чиновників, які, правда, вважають за краще коротші забіги. До речі, Порошенко у мене «позичив» своє гасло – на одному з телеканалів я вів серію програм Почни нове життя, присвячених активному відпочинку і спорту. Не знав, що Порошенко теж дивився мою програму …

Мене багато разів запитували, як я примудряюся залишатися адекватним, пробувши стільки скликань у Раді, адже велика частина людей не витримує таких перевантажень і негативної атмосфери нинішньої політики. Думаю, мене рятує те, що я веду активний спосіб життя, читаю лекції в університеті, багато читаю і пишу, а головне – не втрачаю почуття гумору. Тому зміна занять і різноманітність дає можливість розуму і серцю залишатися нормальною людиною.

А щодо горілки – яким би я був українцем, якби не любив сало і горілку? Але тільки в міру. І бажано на свята. Адже недарма [Антон] Чехов, коли був в Україні, дивувався нашим селянам, які, як він писав, і працьовиті, і веселі … і одночасно тверезі. Ось такого історичного стандарту українського народного життя ми повинні і дотримуватися!