Фото: secure.static.tumblr.com
Престижні літературні відзнаки – один із головних критеріїв визначення щорічного переліку найкращих книжок світу. Додатковими критеріями залишаються обсяги продажів (хоча тут доводиться викреслювати розмальовки й масове чтиво), а також кількість відгуків у пресі.
За межами цього списку ми лишаємо премії, які присуджуються авторові за тривалу творчу діяльність. Наприклад, Нобелівську (цього року лауреатом нагороди стала Світлана Алексієвич, білоруська авторка, народжена в Івано-Франківську, яка пише під впливом, зокрема, й російської традиції), а ще премію Сервантеса, Міжнародний Букер та інші.
Поза списком буде й “Ангелус” — найпрестижніша центральноєвропейська літературна премія – тільки через те, що цьогоріч її здобула “Месопотамія” Сергія Жадана. Це стало безпрецедентним випадком в історії нагороди: уже втретє журі обирає роман українського автора.
Тож, укладаючи список найкращих іноземних книжок 2015 року, УП.Культура врахувала результати найавторитетніших літературних відзнак Америки, Великої Британії, Росії, Німеччини, Польщі, Скандинавських країн, а також рейтинги та оцінки головних книжкових видань світу.
МАРЛОН ДЖЕЙМС
“Стисла історія семи вбивств”
У романі, відзначеному Букерівською премією, йдеться про замах на Боба Марлі, скоєний 1976 року. Насправді ж це лише привід, щоб розказати про Ямайку 1970-1980-х років голосами 75 різних персонажів.
Оповідь виходить поза межі острова, так само, як специфічне кримінальне середовище та політичні впливи не зважають на географічні кордони. Проте, незалежно від того, де розташовані ґетто, це все одно Ямайка.
Зброя, наркотики, організована злочинність – “Стислу історію семи вбивств” порівнюють із фільмом Тарантіно, доповненим саундтреком Боба Марлі.
ЕНТОНІ ДОРР
“Все те незриме світло”
Опублікований у травні 2014 року, цей бестселер потрапив у щорічний топ-10 за версією Нью-Йорк Таймз, а 2015 року здобув Медаль Ендрю Карнегі та Пулітцерівську премію.
На тлі Другої світової війни розгортаються паралельні історії про незрячу французьку дівчину та німецького сироту, які за інших історичних обставин або ніколи б не зустрілися, або залишилися б разом на довший час.
Часом ця оповідь звучить уривчасто, як перехоплена радіограма (тут узагалі багато про радіо), а іноді за стилем викладу нагадує казку. Можливо, саме у цьому секрет успіху книжки: про цю недавню війну ще не звикли розповідати казки, хай сумні, але осяяні майже диснеївським світлом блакитного алмазу, національного скарбу, який батько дівчинки має вберегти від гітлерівців.
МАТІАС ЕНАР
“Компас”
Тема Захід-Схід об’єднала всі чотири книги, що ввійшли до фіналу цьогорічної Гонкурівської премії. Переміг роман про австрійського музикознавця французького походження: у хворобливій гарячці-напівсні, під впливом ліків, той марить не лише про кохану жінку, але й про те, як багато західноєвропейська цивілізація запозичила в ісламських країн.
Це химерна рефлексія про впливи Сходу на Бетховена й Моцарта, про любов митців до Стамбула та західних жінок, які самостійно прагли підкорити Схід. Головний герой, звісно ж, ненавидить Вагнера і шанує Мендельсона; водночас він багато років не відвідував Близький Схід, надаючи перевагу комфортному Відню.
Зрештою, це нарис взаємних інтелектуальних зв’язків Сходу та Заходу, поданий із незвичної перспективи.
АЛІ СМІТ
“Як бути обома”
Baileys Women’s Prize for Fiction (раніше – Літературна премія “Оранж”) присуджується жінці будь-якої національності за твір, написаний англійською мовою й опублікований у Великобританії. Цього року лауреаткою стала Алі Сміт із Шотландії.
Її роман складається із двох рівнозначних частин: одна написана із перспективи 16-річної Джордж, а друга – з точки зору ренесансного художника Франческо дель Косса. Яка з них перша – невідомо, оскільки у половині накладу першою є історія дівчини, а в решті – навпаки. Тож і читацьке сприйняття оповіді відрізняється.
За сюжетом, незадовго до наглої смерті мати показує Джордж фреску, виконану митцем. Або ж є інший варіант зав’язки: хлопчик роздивляється в галереї картину пензля Франческо, і тільки у наступній частині ми дізнаємося, що це була Джордж.
Авторка грається не лише із сюжетом й часовими нашаруваннями, а й демонструє перформативність ґендеру, і то не лише на прикладі Джордж. Франческо теж має дві ідентичності – офіційно й публічно це чоловік, тоді як фізично й приватно митець залишається жінкою, котра вдалася до таких змін, аби повніше реалізуватися як художник.
ФРАНК ВІТЦЕЛЬ
“Фракція Червоної Армії, вигадана одним маніакально-депресивним підлітком улітку 1969 року”
Поп-арт, політика, паранойя – так визначає журі Deutsche Buchpreis ключові риси роману про ФРН 1960-1970-х років, написаного від імені 13-річного підлітка. “Німецький Букер”, одну з найвагоміших літературних премій німецькомовного книжкового світу, минулого року присудили твору, який критики називали надто складним для того, щоби його нагороджувати.
Тут не лише відтворено повсякдення Західної Німеччини (детальки на кшталт модної довжини волосся та музичних шлягерів), але й показано, наскільки по-різному соціально-політичні конфлікти та породжені ними події сприймаються свідомістю молодої людини на різних етапах становлення особистості.
І – що особливо важливо сьогодні– в романі описано той тип анархізму, який виникає не сам по собі як тотальне заперечення, а визріває з нерозуміння та неприйняття світу.
ЙОН ФОССЕ
Трилогія “Безсонні”, “Олафові сни” і “Присмерк”
Йона Фоссе називають найсильнішим драматургом Норвегії після Ібсена. Журі Літературної премії Північної ради відзначило його прозову трилогію, написану новонорвезькою мовою (нюношк).
Три книги, видані письменником у різні роки (2007, 2012 і 2014 відповідно), – це три розповіді про молоду пару, яка шукає прихистку та їжі для себе й дитини. Декорації й звичаї міста раптом змінюються від XIX століття до Середньовіччя, але розгадку читач знаходить уже в наступних частинах.
Автор поступово відкриває нашарування доль, зв’язків, історій, балансує між родинною мелодрамою і філософією, поєднуючи таким чином формальне новаторство і традиціоналізм. Якщо перший роман очевидно переповідає євангельську історію, то другий – ґрунтується на християнській візіонерській поезії та середньовічних баладах, а третій – відсилає до християнського містицизму.
Романи Фоссе важливо читати саме як трилогію, бо, розрізнені, вони втрачають частину своєї цінності.
ОЛЬГА ТОКАРЧУК
“Книги Якова, або Велика подорож через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не рахуючи дрібних”
Ольга Токарчук отримала літературну нагороду Nike вже вдруге, цього разу – за епічне полотно, в якому запропоновано нове прочитання польської історії – відмінне від класичних романів Сенкевича та Жеромського, а сама Польща постає мультикультурним утворенням.
Стилізована під барокові тексти, книга Токарчук зіткана із багатьох історій, але центральним персонажем залишається Яків Франк, польсько-єврейський діяч XVIII століття, засновник секти й самопроголошений месія, який, з-поміж іншого, сприяв переходу значної кількості євреїв у католицизм і подальшій їхній асиміляції.
Сам же Франк разом із послідовниками кілька разів змінював релігію: приймав іслам, двічі охрестився за католицьким обрядом, потім намагався встановити зв’язки із православним духовенством й австрійським цісарем – і закінчив життя у власному замку неподалік Франкфурта-на-Майні.
ГУЗЕЛЬ ЯХІНА
“Зулейха розплющує очі”
Роман-дебют, відзначений одразу кількома російськими преміями (“Большая книга”, “Книга года” і “Ясная Поляна”), розпочинається зображенням життя пригнобленої татарської жінки.
Радянська влада замість того, щоби дати свободу та навчити грамоті, відправляє вагітну Зулейху разом з іншими розкуркуленими селянами та “ворогами народу” на береги Ангари. Утім, на поселенні їй ведеться значно краще, ніж у рабстві в чоловіка та свекрухи. Зулейха ходить на полювання, працює санітаркою в лікарні, віднаходить інтелігентних освічених друзів і навіть дізнається, що таке справжня любов і чуттєвість.
А син Зулейхи, Юсуф, вихований ленінградцями, прагне стати художником – і йому, зрештою, вдається вирватися у незнаний широкий світ.
ГАРПЕР ЛІ
“Прийди, залиш сторожа”
Єдина книга класика американської прози, що ввійшла до цьогорічних топів Amazon.com нарівні з розмальовками та маслітом.
По суті, видавці дістали з архіву письменниці її найперший роман-чернетку. “Убити пересмішника” – це покращений, скорочений, кілька разів перероблений перфекціоністкою Лі варіант. Тоді як у чернетці події охоплюють триваліший часовий період, а отже, сьогодні вона сприймається як продовження культового твору.
Жага дізнатися більше про долю героїв виявилася сильнішою, ніж застереження критиків щодо невідповідності твору естетичному та й навіть ідеологічному рівню “Убити пересмішника”. Подейкують, що 89-річна письменниця, яка зараз живе під наглядом лікарів у спеціалізованому закладі, могла стати жертвою літагента та видавця, адже протягом усього життя зберігала цей текст у власному архіві разом з іншими чорновими матеріалами.
МІШЕЛЬ УЕЛЬБЕК
“Покора”
Цей роман не отримав жодної відзнаки, проте його вже порівняли із “1984” Орвелла і “Дивним новим світом” Гакслі: такий же пророчий, і то тільки тому, що точно віддзеркалює сьогодення, а не репрезентує авторові фантазії про майбутнє.
7 січня 2015 року тижневик Charlie Hebdo вийшов із сатирою на Уельбека, який представив загалу антиутопію про Францію, підкорену ісламістами цілком демократичним шляхом – десь вони зіграли на почуттях виборців, а в певних сферах просто запропонували кращі умови й зарплати. Того ж дня у редакцію ввірвалися озброєні терористи.
Уельбек зупинив рекламну кампанію, проте це вже не могло завадити книзі стати бестселером та об’єктом обговорення. Але в романі йдеться не лише про суспільно-політичні настрої.
Криза середнього віку, яку переживає головний герой, викладач університету, відомий лише у вузькому фаховому колі, пошук сенсу життя, переживання трансформації власної сексуальності – усі ці банальності з життя представників інтелектуальної буржуазної культури описані в історії про 2022 рік.
***
Отже, літературна мода світу звучить саме так. У тренді сьогодні тема пошуку ідентичності – культурної, релігійної, гендерної, національної і разом з тим – акцент на її плинності й змінності. Людина може вибирати, і обмежують її, здається, не стільки традиції й власний родовід, скільки базові цивілізаційні цінності. Кожен має право бути тим, ким хоче, і розраховувати на підтримку, якщо тільки при цьому ніхто інший не почувається приниженим.
Право на такий пошук розширює рамки “правильного” й “дозволеного” в літературі: можна говорити на теми, які вважають неетичними, можна змінювати формат діалогу – від визнання власних провин до проговорення своїх же комплексів, цим визнанням породжених.
Тільки треба не забувати про речі, за які література так довго боролася. І, звісно ж, важливе вміння писати – працювати з матеріалом, композицією і стилем. Кожен із наведених вище творів є зразком письменницького вишколу, без якого неможлива хороша проза.
Оксана Щур, спеціально для УП.Культура
