Соціалізацію безробітних військових, які повернулися зі сходу, ініціював Херсонський обласний центр зайнятості через спеціальний проект. Його мета — працевлаштувати людей, які мають бажання і досвід у сфері охорони громадського порядку. Для реалізації проекту «Шерифи» залучили органи місцевого самоврядування, облдержадміністрацію та міліцію.
ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ — НЕ ПОСТІЙНЕ
Проект передбачає організацію громадських робіт, які спрямовані на запобігання розвитку злочинності шляхом інформування населення щодо недопущення порушень громадського порядку. Добору кадрів приділяється значна увага. Потенційні учасники проходять професійні співбесіди і навчання. Крім надання базових знань щодо прав та обов’язків громадських «шерифів», їх навчають, як спілкуватися з людьми і знаходити шляхи мирного врегулювання конфліктів, проводяться тренінги з участю психологів та інструкторів із райвідділів міліції.
«Подібну роботу ми проводили ще в 2011 — 2012 роках. Тепер її актуалізували. Передусім, залучаємо демобілізованих із зони АТО і внутрішньо переміщених осіб, — розповідає начальник відділу організації надання послуг роботодавцям ХОЦЗ Наталя Португальська. — Люди працюють інструкторами, займаються профілактичною роботою з населенням, проводять лекції і допомагають міліції. Роботи організовують сільські, селищні та міські ради, з якими ми укладаємо договори. Оплату праці наполовину беруть на себе місцеві ради, решту дає Центр зайнятості. Крім цього, Центр продовжує виплачувати цим людям допомогу як безробітним. Через мережу в районах ми пропонуємо на ці посади людей, які стоять у нас на обліку. Наразі за проектом на роботу взяли тринадцять демобілізованих і двох переселенців».
На жаль, постійно працевлаштуватися таким «шерифом» неможливо, адже законодавством не передбачена участь у громадських роботах понад 180 днів. Утім, за цей час спеціалісти Центру зайнятості «ведуть» своїх підопічних і продовжують пошуки повноцінної роботи. Ідею такого шляху працевлаштування від ХОЦЗ підтримав також міністр соціальної політики Павло Розенко. Під час нещодавнього візиту до Херсона він запропонував поширити цей досвід і в інших регіонах.
ВІДЧУТТЯ ПІДТРИМКИ
Як розповідає голова Херсонського відділення Української спілки психотерапевтів Оксана Кудря, котра часто працює з військовими, сьогодні питання повернення до нормального життя тих, хто побував на війні, стоїть дуже гостро. «Насправді допомога потрібна багатьом людям, однак у нас немає культури звернення до психологів, — констатує Оксана Іванівна. — Військові — зазвичай замкнуті люди, а ті, які бачили жахи війни — ще більше. Тож проблема їхнього психічного здоров’я надзвичайно актуальна для держави і суспільства. Вкрай важливо, щоб вони відчували підтримку, свою значимість для суспільства, а їхні близькі розуміли, як поводитися з родичами, які пройшли АТО. Так само і з вимушеними переселенцями. У розмовах із цими людьми відкривається чимало проблем: страх бути неприйнятим у новому середовищі; брак толерантності людей; підвищена агресія, що шукає виходу; проблема різності, коли одні йдуть на війну, а інші живуть звичайним життям; відчуття непотрібності, провини та інші. Одним із нормалізуючих факторів, безумовно, є робота. Якщо людина після участі в бойових діях або яка втратила свій дім і змушена переселятися, знаходить себе в цікавій та суспільно корисній справі — це допомагає урівноважити психічний стан, налагодити зв’язок із соціумом, відчути свою самодостатність. І часто після пережитого на війні люди навіть змінюють професії, адже вони переосмислюють деякі цінності. Тому будь-яку допомогу в зайнятості й пошуку бажаного місця роботи для цих людей необхідно всіляко підтримувати. Втім, треба визнати, системно в плані самореалізації військових держава працює не досить».
«МЕНІ НЕ СОРОМНО ДИВИТИСЯ ЛЮДЯМ У ВІЧІ»
ВОЛОДИМИР КОМАР ІЗ СЕЛА ШИРОКЕ СКАДОВСЬКОГО РАЙОНУ ПРАЦЮЄ «ШЕРИФОМ» ПЕРШИЙ МІСЯЦЬ. МИНУЛОГО РОКУ ЙОГО ПРИЗВАЛИ ДО ВІЙСЬКА. У ЗОНІ АТО СТАВ АРТИЛЕРИСТОМ. ПІСЛЯ ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ ПОВЕРНУВСЯ ДО РІДНОГО СЕЛА / ФОТО НАДАНЕ ВОЛОДИМИРОМ КОМАРОМ
Володимир Комар із села Широке Скадовського району працює «шерифом» перший місяць. Позаминулої весни його призвали до війська. Спочатку служив на Херсонщині, потім перепідготовка в «Десні», а звідти — в зону АТО, де став артилеристом. Після демобілізації Володимир повернувся в рідне село дещо іншою людиною. Каже, на війні чимало переосмислив, став цінувати прості життєві моменти, над якими раніше не замислювався. А ще — більше турбуватися про те, чим живуть і що думають люди. Аби допомагати наводити лад у селі, записався до проекту, який запропонували в Центрі зайнятості.
«Кожного місяця в райвідділі мені дають план роботи. Я веду облік, потім здаю його в міліцію. Пе реважно це інструктажі з безпеки, лекції, бесіди з підлітками, їхніми батьками, профілактика адмінпорушень, — розповідає Володимир Комар. — От нещодавно закріпляли правила користування газовими балончиками з листоношами. Жінки їздять по селу з грошима, з цінними речами, але дещо легковажать своїм захистом. Виїжджаю на бесіди з дітьми, які перебувають на дисциплінарному обліку в школах. Ще стежу за тим, щоб неповнолітнім не продавали алкоголю. А вечорами виходжу в центр, в місця дозвілля молоді, дивлюся, щоб не буянили. Також звертаємо увагу на новоприбулих мешканців та просто підозрілих заїжджих. Все-таки у нас прикордонний район — Крим поруч, тому всяке може бути. У цьому допомагають і односельчани. Щоправда, працюю недовго, і не всі ще знають, що можна звертатися до мене, а не тільки до дільничного».
Попри це, каже Володимир, маленькі результати роботи вже є. Молодь звертає увагу на його присутність, поводиться стриманіше. «Шкільні охоронці кажуть, що зник бардак на подвір’ї, сміття кидають в урну, а в центрі після дискотеки рідко трапляються бійки, менше битих пляшок на дорогах», — ділиться успіхами широківський «шериф».
Загалом, у такому проекті Володимир бачить більше позитиву. Йому подобається працювати з людьми, допомагати. Та і знайти роботу в селі не так просто. «Якби таку посаду пропонували не на півроку, а на постійній основі, я б залишився, — каже Володимир. — А може, в нас буде нова поліція, як у Києві, то залюбки пішов би туди. Знаєте, я коли повернувся з АТО, деякий час був наче з іншої планети. Це складно пояснити. Там — один світ, тут — інший. Буває, розмовляєш із товаришем, а через кілька годин його вже немає… Хотів навіть повернутися спочатку, але родина відмовила. Тепер трохи відійшов, займаюся хорошою справою. Єдине — не можу зрозуміти байдужості людей до всього, що в нас коїться. На Донбасі я усвідомив, що якби місцеве населення вчасно сказало «ні» тим бандитам, то не було б цієї біди».
Але й удома не все гаразд. У військкоматі, де, здавалося б, мали сприяти бійцям, не завжди знайдеш порозуміння. «Мені досі не видали посвідчення учасника бойових дій. Воно вже готове, але обласний і районний військкомати чомусь затягують, — скаржиться Володимир. — Коли я прийшов запитати, чому всім, хто був зі мною, видали таке посвідчення, а мені — ні, у районі заступник комісара показав на справу загиблого хлопця із сусіднього села і сказав: «Радій, що живий вернувся». Я то радію, тільки вони тут до чого? Коли призвали, я взяв рюкзак і прийшов. Відслужив рік, мені не соромно дивитися людям у вічі. А ви тепер повинні зробити те, що слід. І без зайвих розмов».
