«Навколо України точиться
добра половина усієї світової війни».
Олександр Довженко
Битва за Київ, відома в радянській воєнній історії як Київська наступальна операція, тривала з 3 до 13 листопада 1943р… Вона була складовою Битви за Дніпро (серпень — грудень 1943р.), однієї з найкривавіших воєнних кампаній у світовій історії, під час якої загинуло близько 4 мільйонів людей.
Звільнення Києва історики називають надважливою подією, що спричинила докорінний перелам у перебігу всієї війни. Звільнити Київ до 7 листопада – чергової річниці жовтневого перевороту – наказав особисто Й.Сталін. (Людські жертвопринесення до цієї дати були свого роду моторошною традицією: під час червоного терору 1930-х – масові розстріли «ворогів народу»; під час війни 1940-х –«прориви» та «визволення» ціною величезної кількості людських життів.)
Також Сталін особисто обирав на карті місце бойових дій і визначав командуваня, якому мала випасти честь втілити переможну операцію. До речі, маршал К.Рокосовський пропонував провести її таким чином, щоб зберегти життя якомога більшій кількості бійців: з Ясногородського та Чорнобильського плацдармів, форсувавши Дніпро, вдарити у ворожий фланг і розпорошити гітлерівців у поліських болотах. Однак репресований воєначальник апріорі не міг бути визволителем Києва, а людські життя для «батька народів» і геть нічого не важили. Генералісімус пристав на пропозицію Г.Жукова – заступника керівника Генштабу, його протеже М.Ватутіна, а також М.Хрущова: наступати на Київ з півдня, від Букринського плацдарму.
Аби «вкластися» в терміни до більшовицького свята, українську столицю було вирішено брати штурмом.
Тим часом командувач німецького армійського з’єднання «Південь» фельдмаршал Еріх Манштайн практично без втрат перевів чотири армії та бойову техніку на правий берег Дніпра і зруйнував за ними міст. У очевидців створювалося враження, що німцям ніхто не завадив зайняти стратегічно вигідні позиції – навіть радянські літаки з’явилися, коли гітлерівці завершили переправу.
Київською наступальною операцією керував командувач Першого українського фронту генерал Микола Ватутін. Брала в ній участь і Перша чехословацька бригада Людвіґа Свободи, в якій воювало 70% українців.
Справжні масштаби людських втрат під час цієї операції, як і загалом у Другій світовій, ретельно приховувалися. Для цього було вжито серйозних заходів. Так, наказом НКО №138 від 15 березня 1942р. Сталін скасував солдатські медальйони. З 12 квітня цього ж року був ліквідований поіменний облік втрат. Натомість з’явилася графа «зник безвісти».
Про передумови, підготовку й перебіг операції багато написали й пишуть воєнні історики. Ми ж хочемо зосередити увагу на тих трагічних сторінках, які тривалий час становили іще одну криваву українську таємницю Другої світової.
Отже, звільнення Києва відбувалося на двох плацдармах: Букринському (на правому, крутому й високому березі Дніпра, в районі села Великий Букрин, за 80 км на південний схід від Києва) та Лютізькому (на правому березі Дніпра, поблизу села Лютіж, за 30 км північніше Києва). Лише на Букринському плацдармі було 35 дивізій Червоної армії й 19 – вермахту. Рідянських танків було удвічі більше, ніж німецьких.
Головний удар ворогові Ставка вирішила завдати з Букринського плацдарму. Перед наступом серед рядового складу були поширені інструкції щодо використання для переправи дощок, діжок, навіть соломи. Було зрозуміло, що такі «плавзасоби» не допоможуть людям, які не вміють плавати, до того ж – у воді температурою 5 градусів за Цельсієм.
Надійшов наказ штурмувати високий та крутий, добре укріплений німцями правий берег Дніпра — силами Першого Українського фронту та «чорної піхоти». Набір до «чорної піхоти» були уповноважені провадити «польові військомати» — групи з 2-3 офіцерів та взводу солдат. Після звільнення котрогось українського села вривалися до хат і хапали всіх чоловіків, від підлітків до 60-річних дядьків. Найперше – хлопців, що підросли за два роки окупації. «Змити кров’ю ганьбу перебування на окупованій території». За вельми приблизними підрахунками, тільки 16-17-річних юнаків було «мобілізовано» понад 250 тисяч.
І от цю «піхоту» (інакше — «чорносвитників», «піджачників» — бо вдягені були у власне, домашнє) гнали попереду, як худобу на забій. Кожного «озброїли» цеглиною, мовляв, ворог подумає, що то гранати. Наказали «брати» німецькі укріплення. Попереду – німці. Позаду – кулемети «заградотрядів»…
Український письменник Анатолій Дімаров згадував: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й… вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то… гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав… Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».
А це написав російський письменник Віктор Астаф’єв: «Найстрашнішими виявились кулемети…Усі вони були заздалегідь пристріляні й тепер, неначе з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів , річку, в якій кипіло місиво з людей…усі вони кричали одні й ті самі слова: «Мамо! Боженьку! Боже!» і «Караул!», «Допоможіть!»… А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками. Хапаючись одне за одного, поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в`язками йшли під воду, річка горбилася бульбашками, здригалася від людських судом, пінилася червоними бурунами».
І далі: «Густо плавали у воді трупи з видзьобаними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями… Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу… А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по вибалках, поховати».
Олександр Довженко у своєму «Щоденнику» 28 листопада 1943р. занотував: «Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних. «Один генерал дививсь на них у бою і плакав», — розповідав мені…»
Ще один замовчуваний трагічний епізод, що коштував тисяч людських життів, пов’язаний з висадкою повітряних десантів. За словами відомого історика Ф.Левітаса: «Замість того, щоб допомогти військам на Букринському плацдармі, десантники через погану підготовку самі опинились у критичній ситуації. Десантування відбувалося в темряві, пілоти літаків навіть не були попередньо ознайомлені з маршрутами і районами десантування. Багато задіяних воїнів ніколи в житті не стрибали з парашутом: бібліотекарі, військові музиканти, штабний персонал. Через брак підготовки десантників скидали просто на німецькі позиції, під гусениці танкових колон, на дерева і просто в річку чи болото. За німецькими підрахунками, із 7000 десантників тільки 2300 вирвались із оточення і з’єдналися з партизанами».
І ще сторінка великої трагедії: після того, як Сталін наказав командуванню Першого Українського фронту змінити план операції й переправлятися на Лютізькому плацдармі, — щоб увести в оману німців, на Букрині лишили макети гармат і частину солдат. Люди не уявляли, що місце переправи змінене, відволікли на себе вогонь ворожої артилерії й загинули.
Переправа на Лютізькому плацдармі забрала 15 тисяч з кожних 20 тисяч солдатів, які форсували Дніпро.
Перший Український фронт, у лавах якого воювало близько 80% українців, втратив біля 650 тисяч воїнів…
Досі подеколи виринає образ «чесного і звитяжного» маршала Г.Жукова – такий собі антипод лютого тирана Сталіна. Ще дин з міфів, створених за принципом «поганий кат – хороший кат», розвіюється на тлі битви за Київ, коли являє себе диявольськи цинічне ставлення Жукова до «гарматного м’яса».
Офіцер з особливих доручень командувача Першим Українським фронтом М.Ватутіна – Юрій Коваленко – один зі свідків розмови перед форсуванням плацдарму — згадував, що командири запитали, чим озброювати 300 тисяч «мобілізованих». Представник Ставки Жуков відповів: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов – и из заградотрядов ничего не останется… Трехлинейку им образца 1891 года!» Заступник командувача з питань тилу сказав, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Пролунала пропозиція відрядити до Ставки кур’єра з проханням про озброєння та обмундирування. За твердженням свідка, Жуков сказав: «Зачем мы здесь головы морочим? На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они – предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать»…
Меморіал у Букрині вказує прізвища лише 4,5 тисячі загиблих. У братській могилі в селі Ходорів поховано понад 2 тисячі радянських воїнів, що наклалали головами на Букринському плацдармі. Водночас відомо, що лише на Букринському плацдармі загинуло близько 400 тисяч людей. Загалом втрати у Київській наступальній операції, за різними оцінками, становлять 1,5 – 2,7 мільйона життів.
Після звільнення міста почалися масові «чистки»: арештовували всіх, кого підозрювали не лише у співпраці з окупантами, й а тих, хто в якийся спосіб виявив «нелояльність» до радянської влади. Для цього скористалися, серед іншого, архівами гестапо, де містилися «справи» учасників антигітлерівського націоналістичного підпілля. До жертв Київської наступальної операції додалися нові.
(Варто сказати, що співвітчизників, які перебували на окупованій території, та їхніх родичів радянські «органи» тримали у постійному страху впродовж десятків років по війні. До самого розвалу СРСР діти і внуки цих людей були зобов’язані в анкетах та автобіографіях вказувати прізвища рідних, які перебували на окупованій території).
За звільнення Києва були удостоєні звання Героя Радянського Союзу 2 438 солдат і офіцерів. А ще — 47 генералів. Не було нагороджено жодного «чорносвитника».
Меморіальний комплекс «Букринський плацдарм» відкрили тільки у 1985р.
Кияни досі згадують, що під час штурму української столиці під командуванням генарала Миколи Ватутіна Дніпро кілька тижнів був червоним від крові. Пам’ятник М.Ватутіну і нині височіє в центрі Києва…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
Під час підготовки публікації використані матеріали:
Анатолій Дімаров. Півцеглини.
Виктор Астафьев «Нет мне ответа… Эпистолярный дневник. 1952—2001 годы»
Володимир Гінда. Свято звільнення чи день жалоби? «Кримська світлиця», 5 листопада 2010р.
Фелікс Левітас. Друга світова війна: український вимір.- Київ: Наш час, 2012.
