Вільгельм Рувьє
Історія заснування сучасних селища Лазурне, сіл Антонівка, Михайлівка та Приморське пов’язана з іменами французьких дворян.
Француз Вільгельм Рувьє народився у Марселі в 1760 році. Разом зі своїм племінником Рене Осиповичем Вассалєм під час Французької революції він емігрував до Іспанії. Там вони вивчали тонкорунне вівчарство, але, не отримавши підтримки, відправилися до Криму. Таврійський губернатор Дмитро Борисович Мертваго та герцог Арман Еммануїл де Ришельє рекомендували Рувьє князю Віктору Павловичу Кочубею як людину, котрій повністю довіряли. Кочубей, ставши в 1802 році міністром внутрішніх справ, почав сприяти Рувьє. У тому ж році Рувьє вже купує поблизу Феодосії долину Текіє, займається тут виноградарством та відкриває училище виноробства. Першим директором призначає Петра Андрійовича Марі, котрий пізніше стає його зятем.
Указом імператора Олександра І від 31 січня 1804 року острови Тендра та Джарилгач, а також берегова частина між ними (загалом 25 тисяч десятин землі) були надані Вільгельму Рувьє. До цього російський уряд додав 100 тисяч рублів. Головна умова уряду полягала в тому, щоб у 1817 році Рувьє довів поголів’я овець до 100 тисяч і продавав їх за ціною не вище 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю. У 1804 році Рувьє придбав у Саксонії 487 баранів та 948 маток мериносів. Разом з перевезенням вони коштували 31733 рублі 71 коп.
Пізніше, в 1836 році, Рене Вассаль згадував у «Земледельческой Газете»: «Треба було бачити, з якою допитливістю багато хто приїздив з далеких місць, щоб подивитися на мериносів, тоді ще диво. Які були розмови про неможливість розведення їх у Росії! Наскільки смішною і нерозумною здавалася ця нова справа».
У 1808 році у володіннях Рувьє побував заступник керуючого господарською частиною Міністерства внутрішніх справ Олександр Олександрович Жерєбцов. Він склав не дуже гарний звіт. Біля Джарилгача, згідно звіту, було 52 гишпанських барани та 366 ягнят, 7028 волоських овець та 3632 волоських ягняти. Як зазначав Жерєбцов, «вівці пасуться прямо в степу, де немає жодної будівлі для збереження овець у зимовий період, а тому не відділені одна порода від іншої та хворі вівці від здорових». Після цього в степу були споруджені перші будови.
До 1811 року, згідно зі звітом Таврійського губернатора, у Рувьє загалом було 18895 овець, з них іспанських (трьох поколінь) – 8254, цигайських (першого покоління) – 4833, волоських – 5801, а також 1509 кіз. До кінця 1812 року Рувьє не вистачало 1500 овець до норми, яку потрібно було мати в цьому році, а саме 25 тисяч голів. До 1813 року поголів’я овець зменшилося до 19206 голів. Проте, Аполлінарій Скальковський у 1838 році вказував, що «Рувьє був найкращим французом, який займався розведенням мериносових овець у Криму та на косі Джарилгач». За це сам Рувьє отримав орден Святого Володимира ІV ступеня.
Вільгельм Рувьє помер у 1815 році в Санкт-Петербурзі. Його тіло було перевезено до Кларівки (сучасне село Круглоозерка Голопристанського району), де й поховано. Після смерті Рувьє кількість овець не перевищувала 20 тисяч голів. Тому вдова Рувьє Клара Іванівна Одінет-Рувьє клопотала перед урядом про зменшення обов’язкового поголів’я. Комітет міністрів прийняв відповідне рішення 10 жовтня 1816 року. Відомо, що в 1819 році Кларі Іванівні Рувьє лише на острові Тендра належали 2134 десятин землі та рибний завод. У наступному 1820 році на острові Джарилгач нараховувалося 37 тисяч голів кращих мериносів, з них лише за вовну господиня отримала 112 тисяч рублів.
Управителем усіх маєтків Рувьє був їх зять дворянин Рене Осипович Вассаль, а після смерті Клари Рувьє всі землі були поділені між доньками. Землі Чорноморської економії (біля Бехтерів сучасного Голопристанського району) отримала Зоя Вільгельмівна Марі. Село Кларівка з прилеглими землями дісталося Кларі Вільгельмівні Потьє – дружині генерал-інженера Карла Івановича Потьє. Село Новософіївка (сучасного Голопристанського району) та економію Софіївка (сучасне Лазурне) отримала Софія Вільгельмівна Вассаль з чоловіком. Острів Джарилгач у 1833 році мали у спільному управлінні Вас-салі, Потьє та Марі. Загальна кількість овець в 1848-1849 роках налічувала у Вассалів 60 тисяч, у Потьє та Марі – по 30 тисяч. Для порівняння, в той же час у Балтазара Скадовського було лише 10 тисяч овець. У 1880 році в Софіївський економії Вассалів нараховувалося 100 тисяч голів овець.
У 1847 році, після смерті Софії Вільгельмівни та Рене Осиповича Вассалів, їх землі у спадок отримали сини: майор Володимир Романович, інженер-майор Євген Романович, прапорщик Олександр Романович та донька Софія Романівна. Саме Софія отримала маєток Софіївка, землі при цій економії, острів Джарилгач та землі при озері Устричному. Загалом у 1887 році у вказаних місцях їй належало 12105,5 десятин землі. Відомо, що в 1887 році Цецилія Вассаль при Кларівці, озері Устричному та на Тендрі володіла землями у кількості 15955,3 десятин. Усього Вассалям належало більше половини Бехтерської волості. У середині ХІХ століття вже онуки Рувьє – Володимир, Євген та Олександр Вассаль – будують у Кларівці цегельний завод. До цього часу збереглися вироблені на цьому заводі цеглини, їх позначали буквою «К».
Вже у 1899 році землі при Кларівці належали трьом представникам родини Вассалів. Частку земель мав інженер-прапорщик Олександр Романович, але основну частину поділили між собою діти покійного Володимира Вассаля – Павло та Олексій. Відставний гвардії полковник Павло Вассаль при Кларівці мав 4148,9 десятин та цегельний завод. У 1914 році Павло Вассаль був членом ради російсько-французького банку та директором-розпорядником Товариства вугільних копалень і заводів. Олексій Вассаль при Кларівці мав теж 4148,9 десятин землі та вітряний млин. Саме на його млин у ніч на 30 листопада 1905 року «навідалася» сотня селян із сусідніх сіл, котрі на 60 підводах вивезли або, точніше сказати, вкрали 1500 пудів жита. Олексій Володимирович постійно проживав в Одесі і в 1911 році був обраний президентом Одеського автомобільного товариства.
Село Михайлівка Скадовського району засноване набагато пізніше, в 1833 році, коли імператор Микола І наділив видатного вченого та будівничого Карла Івановича (Шарль Мішель) Потьє 6956 десятинами землі. Він народився у 1785 році у Франції, закінчив політехнічну школу та школу мостів і доріг у Парижі. З 1810 року професор математики Інституту Корпусу інженерів шляхів та сполучень (Санкт-Петербург), потім інженер на Волзі та Дону, керуючий відділом шляхів та сполучень в Одесі (1821 рік), з 1824 року – член Ради шляхів та сполучень, керуючий Комісією проектів і кошторисів, отримав чин генерал-майора. Потьє спроектував відомий Приморський бульвар, є автором проектів карантинної застави Керчі та доків Севастополя, автором ряду підручників з геометрії, будівництва, проектування та кошторисів. Дружиною Потьє була Клара Вільгельмівна (уроджена Рувьє). Після смерті батька вона отримала третину острова Джарилгач та село Кларівку і за відсутності чоловіка також управляла його маєтком Михайлівкою.
Як вказувалося, у 1833 році Потьє отримав 6956 десятин землі та переселив сюди 100 сімей кріпосних з Лук’янiвського повіту Нижньогородської губернії. У 1835 році відбулося межування вказаних земель губернським землеміром, колезьким асесором А.Лукіним. Було встановлено, що з 6956,5 десятин власника 256 десятин було під пашнею, 6320 десятин – під сінокосами та степом, 9,5 десятин – під селом, городами та кошарами, 26,5 десятин – під дорогами, 334 десятини – під піщаними місцями, 31 сажень – під курганами. У селі було 20 дворів, 142 чоловіки та 116 жінок. Основним заняттям жителів було тваринництво та баштанництво. Станом на 1853 рік родина Потьє мала 30 тисяч овець. Село ж отримало назву на честь другого імені власника – Мішеля (Михайла) або на честь храмового свята Михайла.
Між тим, у 1834 році Потьє призначається директором Інституту Корпусу інженерів шляхів та сполучень, отримує чин генерал-лейтенанта Корпусу. Проте, в 1836 році у зв’язку з погіршенням здоров’я Карл Потьє йде у відставку. Спочатку він багато подорожує, а потім переїжджає на постійне місце проживання у свій маєток Михайлівка Дніпровського повіту Таврійської губернії (сучасне село Михайлівка). Пізніше постійним місцем проживання він обрав маєток дружини – Кларівка, де в 1839 році у Потьє три місяці гостював князь Павло Петрович В’яземський. Згодом він описав цей маєток у власних листах.
Карл Потьє помер 4 вересня 1855 року, похований у селі Кларівка. Спадкоємцями Карла Потьє були його родичі Вассалі. Станом на 1879 рік Михайлівка з невеликою частиною землі була викуплена у Вассалів. Проте, в 1887 році Володимир Вассаль володів при Буркутах, Карабулаті та Михайлівці 11977,1 десятинами землі. Після смерті Володимира, в 1892 році, власником Буркутів став його син Роман Володимирович. А вдова Володимира Шарлотта Карлівна отримала у спадок 1780,6 десятин при Михайлівці. У 1898 році 74,6 десятин біля Михайлівки належало Олександру Романовичу Вассалю.
Але й це ще не всі володіння французьких емігрантів на теренах сучасного Скадовського району. Землі на схід від сучасного Скадовська від початку належали сербському полковнику Міленку-Стойковичу. Діти ос-таннього не раніше 1842 року і не пізніше 1848 року продали маєток французським баронам Франкам. Барон Теодор Романович Франк (1787-1857 роки) був Катеринославським губернатором (1831–1832 роки) та Таганрозьким міським головою (1833-1843 роки). Його дружина баронеса Марія Франк була донькою Мавроєні – обер-директора митниць Таврійської губернії з 1783 року. З 1828 року Марія постійно проживала в Олександрії (сучасне Запоріжжя), тоді ж почала займатися вівчарством. Станом на 1848-1849 роки в Катеринославській губернії барону Франк належало 15 тисяч голів овець. Маєток у Таврійській губернії Франкам теж був потрібен для розведення овець. Цей маєток родина Франк надала як придане своїй доньці Антуанетті.
Отже, у 1848 році маєток належав російській підданій баронесі Антуанетті Франк. У документах 1849 року вказується чоловік баронеси, іноземний підданий Людвіг Деменитру. Він був купцем і в 1828 році побудував першу мийку для вовни. Вона знаходилася на Карантинному острові, що біля міста Херсона. Саме завдяки вівчарству познайомилися та поріднилися родини Франк і Деменитру. Антонівська економія належала саме Антуанетті, а її чоловік не мав на неї права власності.
Сина Людвіга та Антуанетти Деменитру звали Антоном, власне від його імені походить і сама назва сучасного села Антонівка Скадовсього району. У 1848 році повітовий землемір, колезький реєстратор Іван Лаврентійович Лисяков, виконуючи доручення Таврійської Палати державного майна, перевірив використання землі біля села Антонівка. Він встановив, що загалом Деменитру володіє 6853 десятинами землі, з них під пашнею 192 десятини, сінокосів і степу – 6614 десятин, під поселенням і будівлями –17 десятин, під обривом Чорного моря – 7 десятин. Наступного року все переміряв і підтвердив дані попередника землемір та колезький секретар Олексій Родіонов.
Антуанетта Деменитру у своєму маєтку займалася розведенням овець. Свідченнням цьому були 3 великих вівчарних сараї та окремий хутір, зображені на карті маєтку Деменитру. Овець в Антуанетти у 1848-1849 роках нараховувалося 15 тисяч голів. Ці офіційні статистичні дані говорять про те, що вона отримала дані землі раніше 1848 року, а, відповідно, й назва Антонівка з’явилася раніше. Свою другу економію Антуанетта після народження в 1844 році другого сина Віктора назвала на його честь – Вікторівка, вона розташовувалася на північ від Антонівки. Загалом Антуанетті Деменитру в 1887 році належало 6400 десятин землі.
Спадок родини Франк-Деменитру поділили сини Антон і Віктор згідно розподільного акту від 12 січня 1891 року. Антону дісталося 3275 десятин разом із селом Антонівка. Віктор отримав маєток Вікторівка та земельний наділ у 3400 десятин. Сам маєток Вікторівка розміщувався майже посередині між сучасними селами Улянівкою та Андріївкою. Віктор Деменитру помер у 1908 році, похований на Скадовському цвинтарі.
У 1850-1851 роках Антон Людвігович Деменитру навчався в Одеському (Рішельєвському) ліцеї, був знайомий з Львом Сергійовичем Пушкіним та Миколою Васильовичем Гоголем. Деменитру постійно проживав у Херсоні, був дійсним статським радником (аналог генерал-майора), з 1871 по 1897 рік п’ять разів обирався гласним (депутатом) Херсонської міської думи, загалом був депутатом більш ніж 20 років. Антон мав двох доньок – Надію та Антуанетту, котрі під час громадянської війни емігрували до Франції, де й померли відповідно в 1951 та 1968 роках.
У 1894 році Антон Людвігович Деменитру продав Сергію Балтазаровичу Скадовському село Антонівку та 3275 десятин землі, в тому числі й територію сучасних мікрорайонів Скадовська – Східного та Біла Акація. Землі були продані за ціною 393 тисячі рублів, тобто по 120 рублів за десятину. Скадовський об’єднав куплені в Деменитру землі з тими, що купив в Овсянніко-Куликовського, в один маєток Скадовськ загальною площею 7420 десятин з економією Антонівка.
Олег Лиховид, “Чорноморець”
