ridna.ua
Ігор ПИЛИПЕНКО, декан факультету біології, географії та екології Херсонського державного університету:
— Що відбулося доброго за останні півроку? По-перше, всі близькі — здорові або не стало гірше, а це — не мало. Моя родина все далі відкриває для себе Україну. Таким відкриттям цього літа стали незабутні Шацькі озера. Поступово виправляється катастрофічна ситуація з автошляхами, вони точно стали кращими за 2014—2015 роки. Так, хочеться не вишукувати ями на дорозі, а просто бачити Україну, її неймовірні ландшафти.
Багаторічна праця колективу науковців (у якому я мав честь працювати), громадськості та державних управлінців призвела до появи нового об’єкта природно-заповідного фонду — Національного природного парку «Нижньодніпровський». Вдало пройшов щорічний традиційний перехід крізь Олешківську пустелю, присвячений Дню вчителя. Отримали цікаві ботанічні, зоологічні і мікрокліматичні результати. Науковий часопис, у редколегії якого я працюю, отримав статус фахового видання. В цілому, мені сподобалась нова система зарахування абітурієнтів на I курс бакалаврату на бюджетні місця, хоча і вимагає вдосконалення.
Що погане?.. Мені здається, що в суспільстві відбулось звикання до війни. Ми перестаємо сприймати наші втрати як трагедії, для нас це стало статистикою. Можливо, це нормальна реакція людської психіки на довготривалу війну. Українці не стали заможнішими, багатьох лякають (і це зрозуміло) зростаючі витрати на комунальні послуги на тлі повідомлень про сувору зиму. На жаль, вимушений констатувати, що в нашій країні не створено умов для задоволення навіть базових потреби людини (повноцінне харчування). На мінімальній відстані, в межах одного міського кварталу, ми бачимо і зухвалу розкіш, і кричущу бідність, а іноді — і злидні.
Ольга ГОРЕЛЬЦЕВА, співробітниця Херсонського обласного художнього музею ім. О. Шовкуненка:
— Скажу про дрібниці, які відзначила для себе. Запам’ятався один вечір: я їду на показ фільму «Служниця», що само по собі подія — у Multiplex’і показують фільм з Одеського кінофестивалю! Їду на велосипеді майже через усе місто і дивуюсь, що на деяких вулицях новий асфальт та освітлення. Це був кайф. Щоправда, кілька тижнів потому (повертаємось з небес на землю) мене ледь не збили дві автівки, що виїхали на зустрічну смугу через вічний ремонт дороги.
Протягом цього року в Херсоні була величезна кількість фестивалів, виставок, концертів, кінопоказів, велоподій… Наприклад, виставка Марії Приймаченко в художньому музеї, яку привезли у Херсон із Києва, досі триває. Щоправда, загалом хотілося б бачити більше ввічливості, поваги, культури. Банально, але на концерті «Океану Ельзи» до Дня міста «Швидка» рятувала людей від горілки.
Окремо тішить те, що в Херсоні починають діяти ініціативи з благоустрою. Якщо громаді це потрібно, значить, ми вже стали на рівень вище. Хочеться, щоб ми справді «доросли» до нових лавок та ліхтарів на вулицях, до виконання ПДР, до практики прибирання за собаками на прогулянках. І хочеться, щоб наші зарплати доросли до цін, які постійно зростають.
Андрій КОВАНИЙ, інспектор патрульної поліції Херсона:
— Найголовніша подія мого життя сталася три з половиною роки тому. У квітні 2013 року народився мій син Ілля. Його поява на світ повністю змінила моє життя, його сенс та подальший напрям.
Негативне — війна на сході. Ця біда торкнулась всіх свідомих громадян нашої країни. Я, як і більшість населення, допомагав і допомагаю в межах своїх можливостей нашим бійцям та волонтерам. Взагалі, події в Україні відчутно змінили вектор мого життя. Наприклад, у мене нова робота. Тепер я поліцейський. І (хай йому грець!) я цим пишаюсь. Я вірю, що всі ті хлопці й дівчата, які разом зі мною увійшли до цієї великої сім’ї патрульних, зможуть подолати всі перешкоди й побудувати справді нову країну. На мене справила сильне враження трагедія з колегами у Дніпрі. Та цей той ризик, на який всі ми свідомо погоджувались, щоб берегти спокій нашого міста. А життя продовжується. І це найбільший позитив. Адже кожен новий день дає нам змогу зробити світ кращим, ніж він був учора. А це, як на мене, і є завданням людини.
Ксенія КЕЛЕБЕРДА, журналіст:
— Цей рік був для мене дуже важким. Я втомилася. Навіть наші волонтерки в «Кулінарній сотні», фасуючи енергетики та борщі, говорять про це. Люди просто вигорають. Всі чекають, коли вже закінчиться війна, і перестануть надходити страшні звістки зі сходу. Є у мене подруга-переселенка з Донецької області. Ми товаришуємо вже два роки. Її син залишився у «ДНР», бо тут немає для нього роботи і житла. А вона з молодшими дітьми переїхала сюди у невеличке рибальське селище і вчителює. Я захоплююсь її вмінню радіти життю, вирішувати проблеми і міцно тримати свою велику сім’ю. Коли з нею спілкуюся, розумію, що, насправді, мої проблеми — то дрібниця. Але попри весь мій оптимізм, — не бачу успіхів ні на місцевому рівні, ні на державному. Всі перегризлися між собою. І тільки коли кілька ентузіастів проведуть якийсь захід чи згенерують цікаву ідею — знову починаю вірити, що у країні щось змінюється. Але це тримається лише на ентузіазмі невеличкої групи людей.
Особисте відкриття: у нас є гарні, віддані справі лікарі. Підкосила мою сім’ю у цьому році алергія та інші, серйозніші хвороби, зверталися до лікарів. Українська медицина, хоч і не безоплатна, але може вилікувати. Ну, і про тарифи. Куди ж без них. Ми не оформлюємо субсидії. Чоловік чомусь вважає, що це жебракування. І незважаючи на те, що заробляємо вище середнього рівня по нашому регіону, грошей не вистачає. Ну, звичайно ж, ми виживемо. Працюємо кожен на кількох роботах. Буду, як і раніше, потроху волонтерити, але не дає мені спокою одне питання. Хочеться знати, куди ми йдемо? Чи є у тих, хто веде нас по цій дорозі, мета і план? А якщо є, то хай вони про нього розкажуть. Може, тоді було б трішечки легше йти?
