Тарас Букрєєв – історик, редактор інформаційного порталу “Рідна Херсонщина”
Сьогодні професійно-технічна освіта в Україні опинилася під загрозою. З цього року заклади ПТО переведені на фінансування з місцевих бюджетів. Гостро стало питання про потребу їх існування взагалі. Фактично, коштів на місцях навряд вистачить на повноцінну роботу професійно-технічних навчальних закладів. Важко сказати чим керувався уряд йдучи на цей крок. Про який розвиток економіки може йти мова, коли в країні ліквідовуються навчальні заклади, котрі забезпечують державу робітничими кадрами. Якщо брати ситуацію на Херсонщині, то однозначну оцінку щодо майбутнього ПТНЗ дати складно. З одного боку, в обласному центрі все ж віднайшли кошти на фінансування навчальних закладів, але не визначеною залишається ситуація в районах області. У містах обласного значення фінансування училищ ляже на плечі місцевих бюджетів, а от училища у сільських районах залишаються під загрозою. Як зазначають в облдержадміністрації, кошти є тільки на зарплату та енергоносії, на ремонти та поліпшення матеріальної бази нічого не передбачено, принаймні найближчим часом.
До проблеми історичної освіти в професійно-технічних навчальних закладах
Предмет «Історія» займає одне з визначних місць у циклі суспільно-гуманітарних дисциплін. Як навчальний предмет вона виконує надважливе завдання у державотворчому процесі – творить національну ідентичність. О.Бісмарк дуже влучно зазначив про шкільного вчителя історії, що він відіграв більшу роль, ніж сила зброї і війська при об’єднанні Німеччини. Цим тезисом маємо керуватися і ми. Олександр Удод в одній із своїх публікацій наголосив, що історія (в обох її органічно єдиних іпостасях – академічній та дидактичній) має вирішальне значення для формування етнічної та національної ідентичності.
Актуальною для сучасної ситуації в Україні є потреба ствердити в суспільстві високий статус історичної освіти, акцентувати увагу на тому, що наука не є засобом політичної гри, як це було за радянської влади, чи не так давно при режимі Януковича.
З власного досвіду можу визначити, що історична освіта в професійно-технічних закладах, як і будь-яка шкільна, перебуває на другорядних ролях. Навчальними планами на перші позиції висуваються спеціальні дисципліни з професії. Звісно, цьому є логічне пояснення, але на сучасному етапі державотворення історія має бути однією з найбільш пріоритетних дисциплін в освітньому процесі незалежно від типу навчального закладу.
Дуже часто навчальний процес в залежності від професії учнів побудований так, що курс історії викладається дискретно. Наприклад, у ПТНЗ історія України вивчається за рівнем стандарту для 10-11 класів загальноосвітніх закладів, тільки весь шкільний курс розкидано на три навчальних роки в професійно-технічному закладі. Й часто виходить, що учні вивчають історію перший і другий семестр першого курсу, а продовжують потім на другому курсі в другому семестрі, або у деяких спеціальностей навчальні плани побудовані так, що історія починає вивчатися тільки у другому семестрі першого курсу, тобто є розрив з 9 класом школи у пів року. До того ж, слід враховувати й наявність регулярної практики учнів на виробництві, що теж вносить свої корективи в навчальний курс. Так виходить, що через таку побудову навчальних планів розривається логічна послідовність викладу матеріалу. Наприклад, перший курс учні закінчують темою «Українська державність в 1917-1921 роках», а через великий проміжок часу продовжують вивчати наступну тему. Звісно це негативно впливає на розуміння учнями цілісної картини історичного поступу нашої держави.
Якщо говорити про інші проблеми, то не можна оминути питання викладу матеріалу стосовно сьогодення. Я раніше в коментарі газеті «День» зазначав, що сьогодення має бути переосмислене істориками, а події на сході й у Криму — інтегровані у шкільний курс історії. Але зараз переписувати підручники та програми — складно, дорого, нераціонально. Ситуація змінюється дуже швидко, і те, що ми вважали актуальним кілька місяців тому, вже не так важливо порівняно із сьогоднішніми подіями. Особисто я бачу вихід в активній навчальній, роз’яснювальній та виховній роботі з огляду на специфіку наших днів. Учителям варто більше уваги приділити саме цій темі. Як на спеціальних гуртках, клубах, уроках, так і в позаурочний час, у резервні години тощо. На своїх парах я стараюся проводити історичні аналогії з різними періодами, показувати, що історія — не нудні тексти й дати, а насичений процес, який триває і сьогодні. Сьогодні викладач повинен направляти учня до пошуку інформації у достовірних джерелах, адже телевізору і хаотичного Інтернету — аж ніяк не досить. Зі своїми учнями ми часто обговорюємо прочитані історичні тексти, дискутуємо. І я помічаю, що інтерес до історії з’являється навіть у тих, хто вчиться нижче за середній рівень, молодь не є байдужою до того, що відбувається в країні. Окремо варто говорити про самих учителів. Не є таємницею, що багато педагогів мають недержавницькі погляди і так само піддаються пропаганді російських ЗМІ. Разом з тим, вони виявляють низьку ініціативність, читають лекції наче за «накатаною», не цікавляться новими джерелами, науковими розвідками. Думаю, що саме тому у сфері освіти нам потрібна європейська система здорової конкуренції. Коли викладач буде зацікавлений у наукових пошуках, написанні статей, методичних розробок, бо йому за це платитимуть, як належить.
Якось читав коментар Миколи Томенка про доцільність обов’язкового викладання гуманітарних, світоглядних наук для всіх студентів вишів, про те що зміст дисциплін повинен бути зредагований. Наприклад, доречно було би читати не традиційний курс «Історії України», який студенти прослухали ще в школі, а проблемний, умовно кажучи, «Історія української державності». Тут хотілось би додати, що схожий курс було б непогано ввести до навчальних планів історичної освіти в старших класах загальноосвітніх навчальних закладів, а також ПТНЗ. Адже в системі профтехосвіти навчаються тисячі громадян України, яким в перспективі також розбудовувати нашу країну, й дуже важливо аби вони були не обділені гуманітарною освітою, зокрема курсами з історії нашого державотворення.
Окремо зазначу, що важливо, особливо, у нашому прикордонному регіоні займатися локальною історією, себто краєзнавством. Потрібно доносити учням ідею, що південь країни є невід’ємною частиною України і ніяким чином не є частиною «русского мира».
