У «СТРАШНІЙ ПОМСТІ» ЧОВЕН ПЕРЕТВОРЮТЬСЯ НА КОЛИСКУ, НА МІСЦЕ СТРАТИ, НА ДОМОВИНУ… / ФОТО З САЙТА TEATRKULISHA.ORG
Літо в розпалі, й сезон у Театрі на Подолі відкриється лише в середині вересня, але творчий склад не відпочиває, а активно працює. Нині відбуваються репетиції вистави (за п’єсою Тетяни Іващенко «Замовляю любов»), над якою спільно працюють кияни і херсонський режисер Сергій Павлюк.
Хоча місце роботи молодого режисера — Херсонський драмтеатр ім. М. Куліша, його ім’я відоме у просторі вітчизняного театру. Він ставить не лише в рідному театрі, а й у багатьох театрах України і за кордоном. На сьогодні творчий доробок С. Павлюка налічує понад 55 вистав, більшість з яких відзначені нагородами престижних театральних фестивалів і прихильністю критиків та глядачів. Взагалі, Сергій Павлюк вважається найпродуктивнішим серед українських режисерів, він працює швидко, завзято і плідно. Будь-яка його вистава настільки сповнена художньою фантазією, що режисерських вигадок із неї вистачило б ще на кілька! Дуже цікаво спостерігати за його образним мисленням, розгадувати винахідливі сценічні кодування, дивуватися метафоричності побудови сюжету…
У перерві між репетиціями в Театрі на Подолі «День» зустрівся з режисером Сергієм Павлюком і поговорив про його мистецькі пріоритети та життєві орієнтири.
«ЯК ВИСТОЇШ, НЕ ВИПАДЕШ ІЗ ОБОЙМИ, ТО ЗАЛИШИШСЯ У ПРОФЕСІЇ»
СЕРГІЙ ПАВЛЮК
— Постановка в київському театрі — для вас, певним чином, старт у столичному просторі. Хоча маєте досвід спільного проекту Херсонського театру ім. М. Куліша з Національним театром ім. І. Франка (вистава «Не плачте за мною ніколи» М. Матіос), проте Театр на Подолі — ваш дебют у столиці. І все ж, Київ для вас місто знайоме, ви вчилися в Університеті культури. Чим вас привабила п’єса Тетяни Іващенко, про що буде вистава?
— Я вже досить добре знаю цього драматурга, бо на сцені Херсонського театру ім. М. Куліша здійснив постановки двох її п’єс — вистав «Ідзанамі» та «Рольові ігри». Під час цьогорічного фестивалю «Мельпомена Таврії» проходили драматургічні читки, актори нашого театру прочитали п’єсу Іващенко «Замовляю любов». Я слухав, і мене зачепила її основна тема — самотність… Навколо стільки людей, а ти все одно почуваєшся самотнім! А тут ще й над самотньою жінкою відверто знущаються. Особливо мене вразив фінал… А скільки різних варіантів самотності існує, думаю, всім людям це зрозуміло, бо кожен у своєму вимірі переживає це почуття. Згадую, як колись, щоб позбутися вимушеної самотності, записував на диктофон свій голос і потім сам собі телефонував, вигадував такий віртуальний діалог із самим собою… Дитиною щось придумував, коли мене не пускали на вулицю, вірші складав, пісні співав, творив власний світ. Оцей стан внутрішньої самотності, до речі, може й сформував мій потяг до професії — ну, це як один із варіантів пояснення. Навіть у сценографії вистави я хотів би наголосити на співіснуванні реального й вигаданого світу, об’ємні декорації будуть мати своє мальоване продовження.
— Ви робите сценографію багатьох своїх вистав, так буде і у київській постановці?
— Ні, тут сценографами будуть знані художники — Сергій і Наталія Ридванецькі. З ними я розпочав свою роботу після закінчення університету десять років тому — поставив першу виставу «Дума про братів Неазовських» Ліни Костенко в Черкаському театрі ім. Т. Шевченка. До речі, вона й досі живе в репертуарі черкащан. Це був мій дебют, який приніс першу нагороду на Тернопільському фестивалі. Цей матеріал привернув мою увагу перш за все тим, що головним героєм там був гетьман Павлюк, це мій якийсь пра-пра-пра-прадід. Тому я почав працювати над «Думою…», спочатку це була курсова робота на ІІ курсі, а потім уже повноцінна вистава. Всі свої роботи, які вважаю вдалими, створив саме з Ридванецькими — мені імпонує їхня естетика, художня образність, висока професійність і, безперечно, їхні людські якості, надзвичайні. Ми говоримо однією мовою мистецтва, про них я сміливо можу сказати: у виставі вони — творці, а я допомагаю. Тому й запросив до співпраці у нову виставу цих талановитих художників, моїх однодумців.
— Цікаво, яким чином ви вибрали для себе режисуру?
— Ніколи не думав займатися театром. Працював столяром, потім охоронцем в Університеті культури, треба було годувати родину, у мене вже була перша дитина… Та мені пощастило, що з такими даними я вступив на режисуру, на стаціонар, без усіляких хабарів! Це певно, єдиний випадок у нашому університеті, щоб охоронець потрапив на режисуру. Чудові роки навчання, у нас була практика в київських театрах, бачив як репетирує Григорій Гладій (Канада), коли він ставив із франківцями «Істерію» за п’єсою Т. Джонсона із Богданом Ступкою в ролі З. Фройда, це був неймовірний творчий процес! Передивився всі вистави Театру на лівому березі Дніпра, для мене колектив який заснував Е. Митницький, взагалі став меккою театрального мистецтва! Який цікавий режисер Едуард Маркович, як вміє працювати з акторами, сценічно прочитувати матеріал! Університет закінчив із відзнакою. Дуже вдячний моєму педагогу Ніни Гусаковій. Досі намагаюсь показувати їй свої вистави, слухаю її поради і зауваження. Чому саме театр вибрав? Не знаю… У родині ніхто не має стосунку до мистецтва, у дитинстві в самодіяльності брав участь, як усі діти. На сопілці сам вивчився грати, навіть виступав. О, згадав, мій дід Іван народився 27 березня (Міжнародний день театру), хіба це не знак, що мені треба займатися театром? А ще 27 березня дружина Тетяна подарувала мені сина, отже, все правильно!
— Після такого вдалого старту вам запропонували працювати у Черкаському театрі?
— На жаль, ні. Рік я поневірявся. Але може, так і треба, як вистоїш, не випадеш з обойми, то залишишся в професії. Трохи попрацював у шоу-бізнесі, в команді співачки Тіни Кароль, але зрозумів, що це зовсім не моє. Потім Володимир Петрів, директор та художній керівник Рівненського театру, який бачив мою «Думу…», запросив на постановку. Я захотів ставити «Сад Гетсиманський» по Багряному, але ми зупинились на «Дуже простій історії» М. Ладо. Там же поставив «Сон літньої ночі» Шекспіра, і все пішло-покотилося… Після цього півроку обдзвонював різні театри, пропонував ідеї, але ніхто не відгукувався… було дуже важко, ні роботи, ні грошей. І раптом у моєму житті з’явився Олександр Книга. Дзвінок у Херсонський театр був останнім, бо вже зневірився. І раптом почув: «Так, сонечко, слухаю тебе…» Я подумав, що помилився номером. Але ні, це вже потім дізнався, що пан Книга так звертається до людей. Він продовжив: «Не витрачай гроші, я завтра буду в Києві, зустрінемось о 12-й…» Я прийшов і несподівано побачив надзвичайно позитивного, красивого чоловіка. Ми познайомились, і Олександр Андрійович запропонував приїхати в театр. 25 грудня я був у Херсоні. Пан Книга мене, як кажуть, зустрів-обігрів, я подивився вистави з репертуару, і в лютому вже приїхав на постановку, якою в театрі відкрилась сцена театру-кафе. А через півроку ми з родиною переїхали до Херсона, і я з доброго благословення Олександра Андрійовича Книги почав працювати в Театрі ім. М. Куліша. Уже дев’ятий рік.
«МЕНІ ЦІКАВО ЗНАЙТИ ДРАМАТУРГІЧНУ ЗАДАЧУ І ВИРІШИТИ ЇЇ ПО-РЕЖИСЕРСЬКИ»
— У вашому творчому доробку велика кількість вистав, у вас така потреба багато працювати? Безліч творчих ідей?
— Мені страшно зупинитися. Коли у мене виникає пауза між виставами, місяць, два, у мене вже паніка — все, я нічого не вмію, втрачаю кваліфікацію! Поки працюю, спілкуюсь із акторами, то фонтаную ідеями, і що більше завантаження, то більше у мене виникає чогось цікавого. Створена на базі нашого театру, після «Режисерської лабораторії», «Акторська майстерня», дає реальні результати у вигляді нових несподіваних акторських робіт. Тут відбувається шліфування майстерності, я пропоную акторам працювати у жанрі моновистави, коли вистава виходить, вона має глядачів, якщо ні — це просто навчальний процес.
— Серед такої великої кількості постановок про які можете сказати, що пишаєтеся ними?
— Це «Дума про Братів Неазовських» у Черкасах, «Вій» у Коломийському театрі. «Страшна помста» у Херсоні, «Маруся Чурай» у Миколаївському українському театрі, «Калігула» у Рівному. От саме в них сходилося все — матеріал, мій внутрішній стан, моє завзяття, все, що оточувало, акторське бажання виконувати все, вигадане мною. Я не знаю, як відбувається народження вистави, буває, що я приходжу до акторів і не знаю, що їм скажу, і раптом у процесі ніби відкривається якась фіранка в уяві — і приходить рішення. Я — наче певний портал, через який щось транслюється. Не знаю, коли та фіранка знову «відкриється», але спокійно чекаю, впевнений, що це станеться.
— Яким одним словом ви можете означити свій режисерський метод?
— Пошук. У мене немає свого сталого стилю, метода, я у постійному пошуку. Мені цікаво знайти драматургічну задачу і вирішити її по-режисерськи. Інколи навіть для себе не можу пояснити, чому виникає те чи інше рішення. Свідомо працюю тільки з єдиним виконавцем, «вижимаю» з актора максимально те, на що він здатний, завжди прагну, щоб у виставі створився ансамбль. У Херсонському театрі у мене утворилось коло акторів, про яких кажу — це мій «тил», і я можу покластися на них стовідсотково. Переконаний, якщо вони на сцені — вистава народиться.
«У ХЕРСОНІ ЛИШЕ ОДИН ТЕАТР. ПОПРИ ПРІОРИТЕТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ, ЙДУТЬ ВИСТАВИ І РОСІЙСЬКОЮ»
— У Херсонському театрі завжди існувало питання двомовності, тому що Херсон більше російськомовний, і взагалі, чомусь вважається, що для залучення глядачів краще грати російською. Завдяки зусиллям Олександра Книги і вашій суто національній позиції режисера, мова вистав здебільшого стала українською. І це ніяк не позначається на зацікавленості глядачів, у вас завжди повні зали. Які, на вашу думку, пріоритети сьогодні мають бути в театрі?
— Коли я тільки прийшов, тут панувала здебільшого російська мова. Треба брати до уваги, що в Херсоні лише один театр і нам треба задовольняти мистецькі потреби всіх глядачів. Нав’язувати тут лише якусь одну мову мені видається некоректним, головне те, над чим ми працюємо, щоб виходив гарний сценічний продукт, який глядач би оцінив. Тому, попри пріоритет української мови, йдуть вистави і російською. Як на мене, в театрі питання мови — не найголовніше, а основоположний момент — це якість вистави, її художня цінність, ідеальне поєднання режисерського та сценографічного задуму з акторським виконанням. Це — реальний пріоритет у театрі, і не тільки в нашому.
— Херсон — прикордонна територія, цікаво, які ваші спостереження як людини творчої за плином життя херсонців, які у них суспільні настрої, уподобання? Як ви відчуваєте, чи захищений тут кордон під кутом зору естетичного, інтелектуального сприйняття дійсності?
— У Херсоні багато національних етносів, але цей край, безперечно, український. Хоч би якою мовою розмовляли херсонці, вони відчувають себе українцями. Коли в нашій країні розпочалися суспільні проблеми, а конкретно — в Донецьку, Луганську, Криму, Херсон дуже близько був до того, щоб і тут виникли якісь непорозуміння, але херсонці твердо стали на проукраїнські позиції й без вагань заявили: «Ми — Україна». І це справило враження. Коли тільки приїхав і ходив містом у вишиванці та шароварах, люди тільки дивувалися, тепер же вишиванки для всіх стали звичним, а для когось і улюбленим національним одягом. Отже, процес рухається у вірному напрямку. Херсонщина — дивовижний край. Мій брат гарно сказав: «Не забувай, що ти живеш на просторі вольностей козацьких!» Із давнини, ще до засновника міста Потьомкіна, тут була Козацька Січ, Олешківські піски. Час іде, а дух козацький нікуди не зникає, щось закладено в поколіннях людей генетично, оте відчуття вольності, упевненості в собі, поваги до себе й рідного краю. Херсон виявився прикордонним містом для України. Це біль та велике випробування. Нині Херсон із ним гідно вправляється.
— Сьогодні, у складний час протистояння (російська анексія Криму, війна на сході), діячі мистецтва теж демонструють свою громадянську позицію…
— Театр, на щастя, був і залишається одним із основних центрів духовності в нашому місті. Сюди ходять люди, незважаючи на суспільні проблеми, конфлікти, підвищення цін, бо тут можуть відпочити душею й почути відповіді на важливі для себе питання. І ми пропонуємо вистави на будь-який смак — від трагедії до комедії, від малої форми до великої постановки, від класики до концерту, і все на високому професійному рівні. Зараз театр — це наш агітаційний фронт. А перемога буде за Україною. Мій внесок у захист Батьківщини — це моя творчість, і хоч сумління страждає від того, що я не на фронті з автоматом, розумію, що більше зможу зробити, вселяючи патріотичний дух у глядачів своїми виставами. Тому невипадково в нашому репертуарі з’явилась вистава «Будинок на кордоні». Коли прочитав п’єсу С. Мрожека, зрозумів, що повинен поставити це саме зараз. Ситуація сильна своїми асоціаціями. До будинку, в якому всі мирно живуть, приходять і кажуть, що через нього прокладають кордон. Абсурд! Але людям, які в цьому опинилися, треба якось вижити, пристосуватися, знайти себе. У моїй виставі немає позитивних чи негативних героїв, а є просто люди часу попереднього і теперішнього. В юності, коли чув про повстання чи заворушення в якихось країнах, протистояння влади і народу, дивувався, але й не гадав, що таке відбуватиметься і в нас… Тож нині митець має своїм твором правильно поставити запитання, а глядачі самі знайдуть відповідь.
