Костянтин Капошилін
«Вежа» — перше видання молодого автора. Книжка вийшла друком російською, але вже планується переклад англійською. За освітою Костянтин юрист і викладач правничих дисциплін у кількох українських вишах. Як розповідає сам, до написання наштовхнуло бажання розповісти у художній формі про простих людей, яких назвали «кіборгами», про їхні думки у період запеклих боїв і героїчні вчинки, які для них стали нормою життя впродовж довгих 242 днів облоги аеропорту.
Чимало описаних епізодів у книжці відбуваються в одній із найгарячіших точок летовища — диспетчерській вежі, де чергує головний герой снайпер «Еколог». Книжка просякнута символами. Вежа — стійкість людського духу, золотий хрест на тілі бойовика — здемонізований символ віри, сам аеропорт — символ надійності наших захисників і віри в те, що зараза одурманених «русским миром» не просунеться вглиб України.
У кожного з описаних героїв — своя історія участі у війні на Донбасі. Кожен бореться за свій особистий мир і водночас спокій рідних, за чисте повітря без пороху і золотаві поля без окопів. «Еколог» так пояснює ситуацію: «Коли мене запитують, чому почалася ця війна, я думаю, тому що одна сторона готова була вбивати заради своїх цілей, тоді як інша щойно склала дерев’яні щити, продірявлені кулями».
«День» поговорив із Костянтином Капошиліним про його першу книжку, реакцію, яку очікує автор від читачів і власне про суть, яку він хотів укласти на сторінки «Вежі». До речі, з кожного реалізованого примірника автор віддаватиме частину коштів на потреби українських військових у зоні АТО.
— Я сам багато читаю, люблю літературу. На той час, а це був січень 2015, мені не потрапляли на очі художні книжки про війну в Україні. Я був дещо обурений. Якщо поглянути в Росію, там пропагандисти встигли «наклепати» безліч видань, присвячених «героям Новоросії». Вирішив написати свою книжку. У мене не було плану, конкретного завдання. Це радше потік моїх думок, переосмислень за ці роки. Взяв за основу події в Донецькому аеропорту, бо вважаю, що ці бої увійдуть в історію України. Вони стали маркером, що показав, наскільки наш народ здатний захищати свої цінності. Власне, сама книжка — не про війну. Вона — про загальнолюдські цінності. На їх захист став Майдан, їх обороняють наші бійці на сході. Натомість інша сторона воює за декорації. Не за «русский мир», «духовные скрепы», чи свою окремішність, а за декорації, збудовані російськими ідеологами.
В історіях кожного героя, їхніх діалогах і монологах я намагався зробити невеликий зріз сучасного українського суспільства. Старався показати проблематику в історії, культурі, освіті, яку ми сьогодні відчуваємо. Там є згадування про міфи щодо УПА, про проблеми кримськотатарського народу, євроінтеграцію. Присутній також погляд на це іншої сторони, речі, на яких спекулюють вороги і які досі вносять розбрат серед українців. Над усіма цими проблемами нам треба працювати, вирішувати разом.
— Якщо говорити про історію, нещодавно в Україні відзначали річницю Хрещення Русі, згадували князя Володимира. «День» уже впродовж багатьох років висвітлює ці теми у книжках і на шпальтах газети. До слова, саме на цьому давньому минулому спекулює Росіє, привласнюючи і перекручуючи нашу історію. Однак, на жаль, більшість українців не надто нею цікавляться — так і з’являються «прогалини», які заповнює чужа пропаганда. На твою думку, в якій формі слід подавати це інтелектуальне меню?
— Я викладаю в університеті не перший рік, багато спілкуюся з молоддю. Чітко бачу деградацію вищої освіти, зокрема у гуманітарних науках. Зараз у нас анонсується багато реформ, але в освіті нічого не змінюється. Ми бачимо патрульну поліцію, держава стала менше тиснути на малий і середній бізнес, скасувавши різні перевірки. Тобто хоч маленькі зміни. Натомість освіта не рухається. На парах оцінки ставляться за суб’єктивними критеріями, учені звання присуджуються людям, які далекі від розуміння, хто такий кандидат наук. Тому згадана проблема, як на мене, саме в освіченості. Думаю, вихід — у розробці нагальних програм, які спонукали б просто більше читати. Якщо спитати студента п’ятого курсу економічного факультету, скільки фахових книжок він прочитав, він назве кілька підручників. Але ж це підручники, а не література для професіонала. На жаль, викладачі не мають механізму, як прищепити студентам потребу в прочитанні таких фундаментальних книжок.
— Ти невійськова людина, але писав про воєнні часи і людей на війні. Чи є прототипи у твоїх героїв? І чи не відчував брак знань у цій сфері?
— Усі герої і їхні історії — мій вимисел. Оскільки хотів зробити зріз важливих проблем, які бачу сам, то намагався зібрати їх у цих людях. Я не був в аеропорту, але багато читав про це. Перед тим як видати книжку, консультувався і давав почитати написане реальним «кіборгам». Вони сказали, що є багато схожого з реальністю, допомогли зі специфічними правками щодо назв зброї, тактичних дій тощо. Хоча про власне бойові дії в книжці небагато.
— Ти продовжуєш стежити за війною. Сьогодні доводиться часто чути про те, що хтось когось «зливає», мовляв, війна триватиме, бо вигідна впливовим людям і т. д. Який ти бачиш рецепт для позитивних, творчих дій, якусь розумну стежку в цей психологічно й економічно складний час?
— Як говорив Еріх Марія Ремарк, найстрашніші часи для країни — це часи відчаю. Це він писав про велику кризу в Німеччині в кінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття. На цій хвилі до влади прийшли нацисти. Так от я думаю, що найважливіше зараз — не впадати у відчай. Якщо ми обмежуватимемось криками про «тотальну зраду», загонимо себе на хибну стежку. Так, є чимало проблем, є війна. Та все ж таки на нашому боці здоровий глузд і весь цивілізований світ. У нас є не тимчасові союзники, а друзі, які поділяють спільні цінності. Наш ворог немає такого союзника. Він сам по собі. А отже, він програє. У часі, у просторі, в історії.
