Під час нещодавньої зустрічі з журналістами з усієї України, які приїхали на Херсонщину в рамках ювілейного 10-го Українського фестивалю туристичної журналістики, голова Херсонської ОДА Андрій Путілов заявив:
– Перед тим, як їхати до Європи, треба побувати на Херсонщині, подивитися, що ми ні в чому не поступаємося Європі.
Освоювали степ українці, керували чужоземці
І під час подорожі ми переконалися, що він правий. Херсон – то справді Європа і подивитися тут є на що. Власне, географічно Херсонщина завжди була і є Європою, хоч не сумніваюся, що не всі європейці про це здогадуються. Але то, як то кажуть, їхні проблеми. А ми знаємо, що тут проходили, залишалися, кочували не тільки сармати, алани, авари, хозари, печеніги, половецькі орди, монголо-татари, ногайці, турки, а й готи. Тут були найсхідніші поселення греків. У Х–ХІІІ століттях територія сучасної Херсонщини входила до складу Київської Руси-України. Європеїзували цей гарячий степ і козаки-запорожці, які мали тут зимівники, паланки і навіть Січі. Адже чимало з них навчалися в європейських університетах, знали європейські мови, воювали в Європі. Перед ними схиляли голови найтитулованіші європейські правителі.
Шматочок херсонського степу
Тож, коли Російська імперія завоювала цей край, вона прийшла не на порожнє місце. Тут жили українці – найсправжнісінькі європейці. І не просто жили, а освоювали цей край. Козаки, які мали зимівники, не тільки ходили в походи, вони ще й вирощували пшеницю. За Кам’янської Січі козаки тут мали право збирати мито з перевозів на Дніпрі і Бузі. У Січі, знаходилися похідна церква, курені, ремісничі майстерні. Тут діяло кісткообробне виробництво, лиття кольорових металів, гончарне виробництво. Однак, 1711 року за наказом царя Петра І Кам’янську Січ – тодішній адміністративний і військовий центр запорозького козацтва – було знищено. 1778 року розпочалося будівництво фортеці і корабельні Херсон, а 1803 року Росія заснувала на завойованих землях Херсонську губернію. І все ж, її знову ж освоюють українці, а також – німецькі колоністи.
Першим будівничим Херсона був Іван Абрамович Ганнібал – двоюрідний дід Пушкіна, який виховував матір майбутнього видатного російського поета. Дехто каже, що він походить з Ефіопії, а дехто, що з кримських караїмів. (До речі, караїми були іудейського віросповідання, як і деякі ефіопи). Цікаво, що ще 1787 року на Херсонщину приїздив князь, канцлер Олександр Безбородько з Катериною II. Вважається, що то саме він порадив їй заснувати Ермітаж. А сама поїздка Катерини була, так би мовити, першим туристичним туром на Південь України.
Голова Білозерської РДА Віктор Романов вважає, що Україна єдина
Херсон зводили ударними, так би мовити, темпами. Тож уже наприкінці ХVIII століття місто відігравало важливу роль у розвитку внутрішніх та зовнішніх економічних зв’язків Росії. Через Херсонський порт здійснювалася торгівля з Францією, Італією, Іспанією та іншими країнами саме Європи.
Цікавим є і такий факт: у Бериславському районі Херсонщини є велике село Зміївка. Його називають маленькою Європою на Півдні України. У мирі і гармонії тут співіснують 15 національностей. Цікаво, що заснували село, яке тоді називалося Альт-Шведендорф, 1782 року шведи з острова Даго. Їх сюди примусово переселив Потьомкін за наказом Катерини II. Більшість з них за рік загинули. Тим, що залишилися, допомогли козаки, які мешкали неподалік.
А в лютому 1951 року сюди депортували частину бойків із Західної України. Тож тепер тут найбільша бойківська громада поза межами їхніх етнічних земель. За роки незалежності херсонські бойки збудували два храми і разом зі шведами зустрічали 2008 року шведського короля Карла Густава.
Англієць, який заповів поховати себе у Херсоні
Розповідаючи про Херсон, не можна не згадати про відомого в усьому світі англійського громадського діяча, лікаря за покликанням і філантропа Джона Говарда. Він народився 1726 року в Кардінгтоні неподалік Лондона, а помер у Херсоні. Звичайно, його мали б поховати на Батьківщині, однак Говард утнув дивну річ: заповів поховати себе у нашому степовому місті, на дачі придворного Катерини II Дофіне, у якого він і жив до смерті. Мабуть, рафінований європеєць відчував себе тут, як удома. Поховали філантропа на лівому березі річки Вірьовчина, яка дуже нагадувала йому ту, на березі якої він народився.
Джон Говард
Джона Говарда у Великобританії вважають реформатором в’язниць. Свого часу в цій європейській країні наглядачі виправних закладів не отримували державного утримання і жили за рахунок в’язнів(!). Та Говарда такий стан речей чомусь не влаштовував, тож він об’їздив усю Європу, вивчав, як утримуються в’язні в інших країнах, аби найкращий досвід запровадити у Великобританії. Він дуже хотів, щоб до в’язнів ставилися по-людськи. І на територію нинішньої України Говард приїхав 1789 року, щоби побачити місцеві в’язниці. Але тоді ішла чергова війна з Туреччиною, і до Стамбула, як він планував, йому виїхати не дозволили. Та він не журився і вивчав роботу херсонських тюрем. Тричі на день відвідував військовий шпиталь, в’язничний замок і карантинний шпиталь. Вони здалися англійцю найкращими в Європі з утримання в’язнів. У всякому разі так згадувала онука графа Миколи Мордвинова – одного з організаторів Чорноморського флоту, контр-адмірала і англомана, – який приймав у себе Говарда. Але це, власне, і не дивно, адже місцеві в’язниці привів до зразкового стану знаменитий український лікар Данило Самойлович.
У Херсоні Говард прожив усього лише три місяці. Захворів на тиф, рятуючи місцевих людей, і згорів. Схоже, він передчував смерть, бо перед початком мандрівки написав у своєму щоденнику, що, скоріш за все, вона буде останньою.
А в передсмертній записці Говард написав таке: „Не треба ховати мене в Англії. Там, як і тут, я буду на однаковій відстані від неба”. На його могилі за його заповітом згодом встановили не пам’ятник, а сонячний годинник.
Та є ще одна дивовижа з похованням Говарда: краєзнавець, учитель з Ковалівки, що на Вінниччині, Анатолій Черниш, по суті, довів, що прах Говарда викрала і перепоховала у місцевому маєтку, що за десять кілометрів від Немирова, третя дружина коронного підкоморія Вінцента Потоцького Хелена Аполонія. Дуже він її вразив під час кількаденного перебування в Ковалівці. Цікаво, що вона свого часу виховувалася в паризькому монастирі Обуа. Гарно її виховали в європейському монастирі.
Як би там не було, Джона Говарда знає весь світ, а у Великобританії він був настільки відомим, що після його смерті там почали карбувати монети з його зображенням. У нас їх не карбували та й філантропічні ідеї Говарда щодо в’язнів так і не перейняли, але не забули.
Дельта Дніпра
„Арабатські емірати”
Про все це (або майже про все, бо не все знає і він) нам, журналістам з усієї України, захоплено розповідав місцевий краєзнавець Сергій Дяченко, а ми тим часом виїжджали з Херсона в напрямку селища Білозерка. Заснував його 1780 року згадуваний уже Іван Ганнібал. Тож їхали ми найстарішою в цій місцевості дорогою, яка так і називається – Ганнібалівська. Та раптом автобус зупинився і до нього зайшов… Ганнібал. У всякому разі саме таким би я його і міг уявити. Але чоловік представився і розвіяв чари, навіяні образом легендарної людини. Піллероа Мадан Андрій Антоніович зустрівся з нами, щоби запросити відвідати, якщо буде можливість, Арабатську стрілку. Розповів про перспективи її розвитку. Виявляється, друзі з Генічеського району запропонували йому взятися за осучаснення і розвиток цього курортного місця. І він уже працює над створенням на Стрілці розважальних проектів для різних категорій відпочивальників.
Піллероа Мадан Андрій Антоніович мріє про „Арабатські емірати”
– А перспективи тут великі, – переконував Піллероа. – Довжина стрілки 110 кілометрів. Це найбільша коса в Європі. Тут зараз працює 70 пансіонатів. Близько 10 з них ВІП рівня. Цього року ще можна знайти місце для відпочинку за 50 гривень у день. На косі є гейзер з гарячою водою, лікувальні грязі. Зі 110 її кілометрів освоєно лише 40… Отже, працювати є над чим. Потенціал дуже великий. Ми уже створили молодіжні табори. Арабатська стрілка може прийняти одночасно 28 тисяч відпочивальників.
Піллероа хоче збудувати тут, як сам сказав, арабатські емірати. І я вірю йому. Я спокійний за цей регіон. Якщо за справу взявся Піллероа, емірати там будуть. Адже він директор групи компаній, приватних підприємців та фізичних осіб Resort Management Group, яка займається саме залученням нових ідей та наданням інвестицій для реалізації проектів у сфері туристичних послуг, відпочинку та розваг. Минулого літа у Буковелі вперше запрацював міжнародний дитячий табір „Артек-Карпати”. Піллероа є його співзасновником. Окрім того, як приватний підприємець, здійснює неабияку діяльність на території ТК „Буковель”.
На Херсонщині вирощують виноград і малька осетрових
Ми слухали про плани Піллероа, а попереду нас чекала Білозерка, першими мешканцями якої були колишні запорожці з поселення біля кургану Кебиха, що на території сучасної південно-західної частини села. У Білозерці народився видатний режисер і кіноактор Сергій Бондарчук, знаний не лише в Європі, а й у всьому світі. Звідси родом співак – переможець „Х-фактору” 2011 року Віктор Романченко. Він також був чемпіоном Європи з греко-римської боротьби. І навіть Ольга Скороходова – єдина сліпо-глуха жінка в світі, яка стала вченим, – народилася тут. У селі діє її музей, є пам’ятний знак Бондарчуку і пам’ятні знаки жертвам голодоморів та початку визвольного руху в Україні.
Херсонські виноградники
У Білозерці вирощують море фруктів і винограду, а вина агрофірми „Білозерський” неодноразово були нагороджені золотими, срібними та бронзовими медалями на всеукраїнських і міжнародних спеціалізованих виставках. Варто зауважити, що 75 відсотків виноматеріалів до кримських вин брали саме тут.
У Білозерці нас привітно зустрів голова РДА Віктор Романов. Він захоплено розповів нам про село (пан Роман дуже не любить слова селище). Про його історію і сьогодення, а тоді повіз у село Дніпровське. І там ми побачили місце, де запліднюють Європу. Вірніше, її моря: вирощують малька осетрових риб, який випускають у море, а він пливе на південь…
Та все ж, місцевим людям є робота, ще й на чудовому підприємстві, єдиному в Україні подібному державному підприємстві, яке нагадує науковий центр. Отже, „Виробничо-експериментальний Дніпровський осетровий рибовідтворювальний завод імені академіка С.Т. Артющика” створено з метою забезпечення відновлення чисельності видів осетрових риб: осетер російський, білуга, стерлядь, севрюга у промислових масштабах. Також завод є закладом з охорони природи і проведення наукової роботи.
Молодь осетрових риб (понад мільйон мальків за рік) випускають в пониззя Дніпра, Дніпро-Бузького лиману та інших водних об’єктів загальнодержавного значення. І таким чином зберігають для майбутніх поколінь зникаючих тварин.
Дніпровський осетровий рибовідтворювальний завод нагадує науковий центр
Олександр Вівчарик, “Прочерк”
