ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»
Після низки візитів до військових на Херсонщині кореспондент «Дня» Іван Антипенко разом з місцевими волонтерами провідав українських солдатів у зоні АТО.
Поїздки на Донбас для волонтерів — один з основних пунктів щотижневого графіку. Волонтер Сергій Обідець щоразу під самісінький верх заповнює багажне відділення свого фургона і причеп речами, що замовляють військові. Все за списком, чітко відомо, кому і скільки чого треба. Допомагають усі потроху і хто чим може, каже Сергій. «Цього разу ми повезли на Донбас вантажу не менше ніж на 100 тисяч гривень, якщо перевести все в гроші, — розповідає Сергій Обідець. — Тепер завантажили кількадесят комплектів форми і теплого взуття, шапки, балаклави, ковдри, прилади нічного бачення, буржуйки, а також консервації, фрукти та інші продукти. Можу сказати, що останнім часом потреби армії дещо зменшилися, тобто менше просять бронежилети, шоломи, їжу. Держава працює, хоч як там було. Не дуже помітно, але працює. Є недоліки, але я переконаний, що невдовзі, разом з громадськістю, наша армія стане найкращою. Це багато в чому залежить і від інших реформ у країні. Я оптиміст, вірю в перемогу правди в Україні, в те, що люди на Майдані загинули недаремно, так само, як і наші захисники на сході».
КРАМАТОРСЬК
На в’їзді в Донецьку область з боку Дніпропетровської нас зупиняють на блокпосту. Міліціонер у формі «Беркуту» (без шевронів) на вітання «Слава Україні!» не реагує. Коли дізнається, що ми волонтери, веземо допомогу в зону АТО, просить оглянути наш вантаж. Але ми тут не затримуємося, претензій у правоохоронця немає. Наприкінці огляду він лише поцікавився, що означає наліпка «ПТН ПНХ» на причепі. Наш супутник священик Ігор Петренко пояснив: «п’ятниця, понеділок, а ви що не знали?»
Дорога до Краматорська тривала близько дванадцяти годин. Коли проїжджаємо містом, перше, що впадає у вічі — мала кількість людей на вулицях. Краматорськ наші військові звільнили від терористів ще в липні. Відтоді місто намагається повернутися до нормального життя, однак чимало місцевих усе ще бояться поновлення бойових дій.
Ми їдемо в гості до військових, які контролюють стратегічний об’єкт, — аеропорт. Тут зупиняємося на годину. Передаємо частину вантажу, священики служать літургію, є час поговорити з бійцями. Вони розповідають, що закріпилися тут міцно, контролюють ситуацію в місті, останнім часом напруга спала, хоча пильності ніхто не втрачає. Робити фото в аеропорту забороняють через важливість об’єкта і статусу тутешніх військових, багатьом з яких не можна «світитися». «Ми тут перебуваємо відтоді, як сепаратисти покинули Слов’янськ і Краматорськ. Ми бачимо, що місто ввійшло у мирне русло. Працюють школи, підприємства, люди одержують зарплати і пенсії. Місцеве населення налаштоване неоднозначно, ви розумієте. Але дуже часто нас просять, щоб ми не йшли звідси, — розповідає один з офіцерів, який несе службу в аеропорту. — Терористи «віджимали» в людей автомобілі, бізнес, грабували домівки. Коли ми зайшли, це припинилося. А ще вони порівнюють із ситуацією, в якій опинилися досі окуповані території, де немає соцвиплат, населення живе в страху… Тому люди підтримують нас. І морально, і матеріально. Коли був День Збройних сил, ми йшли містом, а нас люди вітають, дівчата шоколадки роздають. А так стараються хто що може зробити. От заїхали на АЗС, заправили газовий балон, хочемо розрахуватись, а нам кажуть: «Їдьте, нічого не треба». Допомагають і з ремонтом техніки. Щодо настроїв серед солдатів, то чесно скажу — багато хто скучив за близькими, набридла ця ситуація. Але усі хлопці знають, де вони перебувають і готові до виконання наказів. Морального занепаду немає, єдине, що не подобається, що після різних домовленостей із сепаратистами у підсумку ми постійно поступаємось. Вони, зазвичай, не дотримуються перемир’я і нарощують сили».
ДОРОГА ДО КАРЛІВКИ
Далі вирушаємо на південь. Наступне замовлення треба довезти військовим у селі Карлівка. Поселення невеличке, але має для нас важливе значення — воно стоїть на дорозі до селища Піски, що впритул до Донецького аеропорту. Тому цей напрямок охороняють посилено.
Сто кілометрів дороги до Карлівки подарували чимало пригод. Маючи із собою три GPS-навігатори і карту Донецької області, ми поїхали путівцями, які змусили поблукати темними полями близько двох годин. Не обійшлося без екстриму. По дорозі ми пробили переднє колесо і двічі застрягали. При чому останній раз — доволі серйозно. Все б нічого, якби за 15 — 20 кілометрів від нас не було окупованої території. Кільканадцять хвилин у хибному напрямку могли завести нашу автівку з українськими прапорами на блокпост чи засідку терористів. Гостроти ситуації додавала майже повна відсутність освітлення в селах: як вуличного, так і в домівках. У такі моменти розумієш, наскільки часом серйозно ризикують наші волонтери. Втім, нам пощастило. В цілковитій темряві ми спіткали місцевого мешканця, який українською пояснив, як виїхати на асфальтовану дорогу. І хоча за його вказівками ми й потрапили в ту величезну калюжу, з якої довго штовхали машину, у підсумку все ж таки добралися до Карлівки.
На блокпосту нас уже чекали. Прийшли знайомі військові, подякували за виконане замовлення. Тут залишили прилади нічного бачення для «кіборгів», які час від часу перетинаються з тутешніми бійцями. Зустріли в Карлівці й земляка з Херсонщини. Старший солдат Сергій Омельяненко прийшов до війська влітку, за повісткою з військкомату. Він розповідає, що нині село не обстрілюють, хоча ще недавно снаряди літали поряд. Є руйнації: кілька домівок розвалені снарядами від «Градів», які не вибухнули, згорів мотель та кілька інших будівель. «За професією я простий маляр. Але зараз Батьківщина в небезпеці, тому із 31 липня я на службі. Тут я — кулеметник, — говорить Сергій. — У село повертається життя. Людей прибуває більше. Переважно ті, хто за Україну. Є й переселенці, які тікають від війни, але поводяться нахабно, вважають, що їм тут усі щось винні. Ті, хто мріє про «русский мир» і «ДНР», залишаються там».
Щодо перемир’я боєць зазначає, що його майже не відчутно. «Останніми днями стріляють менше, але це все частина великого бізнесу. Ви ж знаєте, що після входу в Слов’янськ і вдалого руху на Донецьк, почалися перемир’я, які постійно призводять до втрат з нашого боку, — каже Сергій. — Тоді наші сили були готові діяти рішуче, як і потрібно в антитерористичній операції. Ми ж не кажемо, що це війна… Ворог діє підло, ховається за будинками мирних жителів, тому нам відповідати важко».
Після кількох місяців на службі Сергій і його товариші з дня на день очікують на відпустку. Новорічні свята зустрічатимуть удома.
ВІДВЕРТА РОЗМОВА
Ще кількадесят кілометрів на південь, — і ми потрапляємо в гості до військових, які дислокуються в селі Єлизаветівка. Бійці добре знайомі з херсонськими волонтерами, розповідають останні новини з фронту. Того дня в їхньому таборі сталася трагедія. Один молодий офіцер, дістаючи з кишені мобільний телефон, зачепив кільце на гранаті. Пролунав вибух. Двох людей тяжко поранило, інших дивом не зачепило. (Наступного дня ми дізналися, що офіцер помер від втрати крові). Тоді дехто святкував свій другий День народження. Хлопці попросили не знімати їх і не хотіли говорити на диктофон. Нас нагодували, напоїли чаєм, зігріли. Кілька годин ми говорили із солдатами на хвилюючі теми: про те, коли ми припинимо хоронити молодих людей, які стали жертвами чиїхось хворих амбіцій; про дисципліну в армії і випадки п’янства; про численні жертви в боях під Іловайськом і Савур-Могилою, які не називають в офіційних звітах; про негідників і мародерів у війську, які завдають більшої шкоди, ніж сепаратисти… Втім, попри труднощі, один із бійців — Олексій — підсумовує: «Мені часто кажуть люди, що вони пишаються нами, а я відповідаю: поки ми тут, робіть усе, щоб ви пишалися собою. Викорінюйте корупцію, не давайте заснути владі, судам, пробуджуйте людей, щоб вони не були байдужими. Бо я пішов служити, тому що розумію — бездіяльність потурає злочинству».
Окремо хлопці говорять про «режим тиші». Вони очікують, що це навряд чи приведе до добра, адже після попередніх «перемир’їв» бойові дії розгорталися з новою силою. А знаючи манеру терористів підло порушувати домовленості, хлопці очікують «подарунків». І готуються до будь-якого розвитку подій у січні-лютому, адже домовленості нагорі, кажуть вони, не привід розслаблятися безпосередньо на фронті.
