Минулий рік став для багатьох визначальним. На нашу країну випало чимало випробувань. Таких, з якими ми досі не стикалися. Без перебільшення можна сказати, що українські військові Збройних сил та всі добровольці разом з волонтерами стали потужним захисним щитом від російської агресії і внутрішніх настроїв сепаратизму.
Автор цих рядків без вагань погодився на пропозицію керівника відділу соціального служіння УПЦ КП отця Сергія Дмитрієва вирушити в гості до військових 30-ї окремої механізованої бригади, частина якої зараз перебуває в Запорізькій області. Провести минулий і зустріти новий 2015-й рік ми вирішили поряд із нашими захисниками і просто хорошими людьми. Річ у тім, що з цими хлопцями ми знайомі давно. Весною і влітку минулого року вони перебували на Херсонщині. За цей час отець Сергій став фактично капеланом одного з батальйонів бригади. Більше того, з багатьма бійцями і офіцерами зав’язалася справжня дружба.
Втім, останні півроку принесли не лише радість від нових знайомств. Є ще й сильний біль. Пам’ять про загиблих товаришів жива. Це читається без слів в очах чи не кожного військового, який пройшов Савур-Могилу, Іловайськ, донецький аеропорт та десятки інших больових точок Донбасу. А ще в очах цих людей проблискує радість від приязного ставлення звичайних людей до військових.
«ПРИВЕЗТИ ДОМАШНЮ АТМОСФЕРУ»
«Кажуть, Новий рік – сімейне свято. А ще останнім часом ми багато чуємо про «єдину родину». Якщо ми так говоримо, то сьогодення нам саме підказує, де і з ким ми повинні бути, кого підтримати, з ким святкувати. Якби мій син був в армії, а можливо через кілька років йому випаде така доля, я хотів би, щоб до нього в частину на Новий рік приїхали друзі, – говорить о. Сергій Дмитрієв. – Накрити банальний стіл вдома для мене значить забути, що сьогодні відбувається в країні. Минулого року ми були в цей час на Майдані. І якщо цивільний Майдан закінчився, то продовжується військовий. Ми так само відстоюємо своє право на свободу, власний вибір, боремось за справедливість, але вже із зовнішнім ворогом. Давайте пам’ятати про те, що хтось зараз перебуває в окопах і на передових позиціях. Завдяки їм всі інші можуть сісти за новорічний стіл. Сьогодні наш батальйон вже не на передовій. Тому ми приїхали до них, аби привезти з собою домашню атмосферу. Ми, люди цивільні, приносимо до військових відчуття миру і дому. Тому чотирма автомобілями з Києва ми поїхали в різні частини, аби підтримати наших хлопців морально і, звичайно, привезти трохи подарунків. Приємно бачити їх живими після всього, що вони пройшли».
ЧАСТИНКИ ТЕПЛА ДЛЯ ДРУЗІВ
Подарунки для наших товаришів привезли різноманітні. Це не бронежилети і кевларові шоломи. Це маленькі частинки тепла від дітей і небайдужих громадян, які вболівають за нашу армію, за життя кожного солдата. Бійцям доставили кількадесят невеликих продуктових наборів, солодощі, сотні малюнків і поштових листівок, підписаних школярами (багато з цих дітей, до речі, переселенці з Донбасу), авторські ялинкові іграшки, які теж виготовляли діти. Одному солдатові привезли ноутбук для роботи, іншому гітару для розваги себе і друзів по службі. Від редакції «Дня» подарували різдвяні випуски глянцю «Маршрут №1» та кілька примірників останніх номерів газети.
Уявіть таку картину: командир батальйону отримує іграшку в подарунок і телефонує подякувати якомусь хлопчику Валерію, який залишив свої дані на іграшці. Якби мене в дитинстві вітав справжній кадровий офіцер, та ще й за щось конкретне, а не казковий Дід Мороз за уявну хорошу поведінку, певно, це було б одне з найяскравіших новорічних див у моєму житті.
Нас прийняли дуже тепло. Довго чекали, готувалися. А ще довше ми сиділи і говорили. Про все. Про наші перемоги і поразки, здобутки і втрати; про неймовірний феномен українського волонтерського руху, без якого, за словами військових, ми б мали значно слабшу армію і суспільство загалом; про нових політиків і сподівання на нову якість їхньої роботи; про можливість зупинити війну ще на її початку, якою свідомо чи несвідомо не скористалося керівництво. А опівночі – шампанське і Гімн України.
«МИ ЗАХИЩАЄМО СВОЄ»
Наступного дня ми вже мали вирушати до Херсона. Але перед тим встигли поспілкувалися з одним офіцером на прізвисько «Умберто» (просить не називати ім’я) про стан справ у батальйоні і їх будні на новому місці дислокації. А ще пройшлися по казармам, привітали солдат з Новим роком, а заодно і перевірили хто як святкував, чи все гаразд із дисципліною.
«Зараз ми відпрацьовуємо багато навиків, які необхідні в бойових умовах. Маючи нещодавній досвід, ми знаємо до чого готуватися. Майже весь наш керівний склад побував в зоні АТО. Це інженерна підготовка: обладнання окопів, бліндажів, захисних конструкцій. Це рух в колонах, реакція на напади із засідки, маневри на техніці. Кожен повинен знати, як реагувати на небезпеку у потрібний момент. Як допомогти товаришу, як відволікти ворога і таке інше, – розповідає офіцер. – Готуємось посилено, тому що знаємо: якщо потрапимо знову, солодкого життя там не буде. Тим паче, ми добряче насолили деяким «сєпарам». На жаль, були втрати і серед нашої бригади. Але нас хотіли знищити повністю. Не змогли. Ми не дали. І не дамо. Зараз відновлюємо техніку, отримуємо нову. Приходять і нові люди по мобілізації. Ще недостатньо, але потихеньку відновимо сили. Держава забезпечує потихеньку, але те, що ми маємо сьогодні, нам потрібно було позавчора. Якби не волонтери, мені важко навіть уявити, що було б з усією країною. Але на це ворог і не розраховував. Вони думали, що західні області будуть щось кричати про Україну, прапорами розмахувати. А піднялися усі. І центр, і північ, і південь, і багато людей на сході… В цій єдності – наша сила, наша віра в перемогу. Інакше й бути не може, адже за нами правда, за нами наші родини і друзі. Ми захищаємо своє».
Початок цього року видається цікавим. Перед нами ще постане багато випробувань. Але настрій тих, кому вже випало натерпітися і не зламатися, налаштовує оптимістично. Треба поставити собі загальну мету, кажуть військові: єдина незалежна Україна, держава, що хоче бути кращою в усьому. Для цього припинити безглузді чвари, зайнятися кожен своєю справою і вперто робити щось краще і відповідальніше, ніж раніше. Тоді й перші результати не забаряться.
Іван АНТИПЕНКО, «День»
