vibiri.wordpress.com
В’ячеслав КОЛЕСНІКОВ, священик УПЦ КП:
— Ніколи раніше так сильно не відчував себе частиною своєї країни, частиною нації, частиною народу. Тому здебільшого все особисте і родинне так чи інакше відійшло на другий план. На першому — проблеми в країні. Відчуваєш, як швидко плине час. Вранці, щойно прокинувшись, хапаєшся за телефон і переглядаєш Twitter: чи не сталося якої-небудь екстраординарної події. А вони, ці події, трапляються раз у раз, бо кожен день хтось гине на війні. Ти вже знаєш карту бойових дій напам’ять, знаєш всі проблемні блокпости, напружені ділянки фронту. І не помічаєш, що давно не вживаєш невідповідне слово «АТО», а частіше — страшне «війна». А потім, прочитавши короткі зведення з фронту, починаєш молитися за всіх наших воїнів і за конкретні підрозділи. Виходячи на вулицю, відчуваєш перший подих зими, і знов спадає на думку: а як же їм там? Молюся, щоб Бог послав хорошу погоду. Зустрічаєш знайомих на вулиці і на запитання «як справи?» відповідаєш — як у країні, так і у мене. І в дорозі у справах, і на службі, і в гостях — розмови неодмінно зводяться до цієї теми. А ще інколи зустрічаєш несхвальні погляди, коли помічають у мене на куртці жовто-блакитну стрічку. Але більше, думаю, тих, для кого слово «Україна» означає дуже багато. Однак справляє гнітюче враження, коли бачиш байдужість, і, що найприкріше, багато байдужих серед молоді. Схоже, для них нічого не змінилося. Якийсь незрозумілий військовий конфлікт відбувається десь там, дуже далеко. А тут все нормально і тихо, всі так само збираються на дискотеках, вчаться, розважаються, захоплюються модною музикою та одягом. Вибори, Майдани, волонтерство, суспільне життя — все ігнорується. Їм і в церкві не цікаво, і пару теплих шкарпеток шкода буде передати солдатові. Не буває так, щоб ніяк не можна було реалізувати своє бажання допомогти Батьківщині. Просто немає цього бажання, а все решта — відмовки.
Любити — означає послужити. Богові, Церкві, мамі, другу, улюбленій дівчині, Батьківщині, солдатові. Не в душі любити: така любов — лише порожні слова. Справами. Ти не можеш піти на фронт — стань волонтером. Не виходить з волонтерством — борися з підкупною владою та корупцією. Не знаєш, що це таке — сиди в соціальних мережах і розповідай про Майдан, героїв, армію, про брехню і ворогів. Громадянин України, сьогодні саме той момент, коли від тебе особисто залежить багато. Думай, молися й вір у краще. Тільки не будь байдужим.
Аліна САВЧЕНКО, журналістка ХОДТРК «Скіфія», волонтер:
— Україна безумовно переможе, бо тільки у нас живуть люди, які здатні творити дива. Я вірю в них, коли бачу, як маленька п’ятирічна сестра вперше пише на своєму малюнку слово «мир» і кладе мені в долоню свою іграшку та просить передати її солдатові. Вірю в них, коли боєць, який нещодавно повернувся з АТО, підходить і зі словами подяки за волонтерську допомогу дарує мені свого натільного хреста, який допоміг йому пережити тяжкі воєнні випробування. Вірю в дива та справжніх чарівників — вони ж є поряд! Два дні тому довелося шукати кошти на захисний шолом для близької людини. Переживала, що за кілька днів навряд чи зберу необхідну суму. А вже на ранок наступного дня на банківській картці з’явилися гроші. І не тільки від моїх патріотичних батьків та друзів, а й від сторонніх людей, які просто почули моє прохання, повірили, що для мене це важливо. Вірю в кохання, коли боєць, який ризикуючи власним життям, вирушає на схід і телефонує з поїзда не для того, щоб нарікати на долю, а щоб заспокоїти й підбадьорити мене. А ще, попри всі негаразди, знаю — життя яскраве. Спробуйте переконатися й ви: коли стає важко, я просто намагаюсь пригадати щонайменше три позитивних моменти, які були в мене того дня. І хай це буде дрібниця, яка викликала усмішку хоч на мить, — головне те, що нам справді є за що боротись і що любити. А це означає, що ми не опустимо рук.
Сергій СЕРГЄЄВ, інспектор прикордонної служби мобільної прикордонної застави «Херсон»:
— Мене турбує, що держава не називає речі своїми іменами. Президент говорить про АТО. Але ми воюємо не з терористами. Зараз на Донбасі переважно російські військові, менше — місцеві бандити. Зараз для нас дуже складний час змін. Їх пережили Польща, Грузія, країни Балтії. Вони вийшли з орбіти Росії. І ми цей шлях теж пройдемо. Ми вистоїмо.
У нас на заставі служать етнічні росіяни. І байдуже, якої ти національності, віросповідання та кольору шкіри. Всі разом ми протистоїмо орді, яка вже відібрала в нас частину території. Дуже сильно відчуваємо підтримку волонтерів. Але в структурі Держприкордонслужби ще чимало проблем. Я прийшов сюди добровольцем, бо люблю Україну, все зроблю заради неї та своїх рідних. Але часом ставлення начальства дивує. Їм «дарують» джипи вартістю в кільканадцять тисяч доларів, а я через Facebook прошу для своїх солдатів їжу, одяг, книжки… Якось я віз снайпера і фельдшера на навчальне стрільбище. Приїхали генерали, постріляли, порозважалися, смачно поїли, а нам — не дали нічого. Як я можу їх поважати?
Я заробляв 10 000 гривень, тепер 1700. Але для когось і це великі гроші. Для пияк, безробітних хлопців із сіл. Але з них не вийде солдатів. Коли доведеться, я піду в бій, а він буде п’яний. Обіцяють із нового року підвищити зарплату удвічі. Це добре, але ж і кадровий добір має бути серйозний.
Андрій ГАРКУША, юрист:
— Події в Україні дали зрозуміти, що навколо багато небайдужих людей, які готові боротися за гідне майбутнє. І ці люди називаються українцями, хоча й розмовляють не лише українською мовою. Звільнився з держслужби ще до подій на Майдані, бо не бачив жодних перспектив для подальшого розвитку: ані професійного, ані фінансового. Започаткував свою справу, яка вже починає приносити прибуток, є для мене цікавою та видається перспективною. Через місяць відсвяткуємо з дружиною сім років спільного життя та триріччя з дня народження сина.
Водночас на сході України точаться бойові дії: гинуть військові й добровольці-патріоти. Багато захисників стають інвалідами. Економіка занепадає, інвестори бояться вкладати гроші в країну. Результатів реформ не видно.
Влада БЄЛОЗОРЕНКО, режисер ХОАМДТ ім. Миколи Куліша:
— Що поганого сталося в моєму житті, здогадатись нескладно. У моїй країні війна, я можу допомогти тільки репостами на Facebook, а хочу знайти в собі сміливість і піти до військового госпіталю допомагати волонтерам, спілкуватися з хлопцями, які повернулись покаліченими тілом і душею, говорити їм чесні, хороші слова, щоб вони знали — вони не самотні, це не їхня, а НАША війна.
Із хорошого — я зрозуміла, що в будь-які часи театр існуватиме як мистецтво, як цілюща сила, як живий організм. Незважаючи на трагічні події, я йду до акторів і пропоную їм грати про кохання. І вони погоджуються. Не «тому що» і не «для цього». Просто ми молоді, нам є що сказати, ми хочемо перепливати океани, літати й винаходити велосипед. І я щаслива, що така змога у нас є.
