Бойовики і російські найманці продовжують обстрілювати позиції українських військових на Донеччині і Луганщині. Гарячими точками залишають Донецький аеропорт, Дебальцеве, Щастя… За вихідні, що минули, в Донецькому аеропорту наші хлопці відбили багатогодинну важку атаку бойовиків. На жаль, без втрат не обійшлося. Смерть кожного українського військового — це трагедія не лише для його родини, родичів, друзів, це трагедія для України. У соцмережах люди діляться фотографіями, іменами та прізвищами загиблих, хочуть знати і пам’ятати кожного героя.
Дедалі більше трагічних звісток приходить на Херсонщину зі східного фронту. В боях за територіальну цілісність і незалежність України загинуло щонайменше 29 бійців із Херсонської області. Це військовослужбовці ЗСУ, Національної гвардії, батальйонів спецпризначення та добровольці, статус яких досі не визначений. Точна цифра наразі невідома, адже є зниклі безвісти.
Нещодавно Херсон попрощався ще з одним героєм сучасності. Олександру Райхерту було всього вісімнадцять років. Попри юний вік, хлопець зробив усвідомлений вибір — іти на фронт, аби не пустити війну в домівки його рідних і близьких. Олександр (позивний «Чорний») був бійцем штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Він загинув 9 листопада у селі Піски, що неподалік донецького аеропорту, під час ворожого обстрілу. «Під час чергового бойового виїзду в Сашка влучила куля. Від променевої кістки вона рикошетом пройшла в живіт. Він помер від внутрішньої кровотечі», — пояснює обставини смерті член херсонського «Правого сектора» Олександр.
На жаль, нам не вдалось поспілкуватися з батьками Олександра. Зі зрозумілих причин, вони ще не готові говорити про тяжку втрату сина. Втім, усі, хто знав Сашка ще з дитинства, говорять про його риси характеру: добрий, цілеспрямований, амбітний, компанійський.
«Олександр виріс у добрій, якщо можна так сказати, сучасній родині, де були демократичні й довірливі стосунки. Тато Олександр — військовий, мама Наталя — працює в лікарні. У них залишився менший син Максим. Ми знайомі з цією родиною з тих пір, коли наші діти пішли до першого класу, — розповідає друг родини Райхертів Олена Петренко. — Мама жила в колі трьох чоловіків, тому завжди була синові хорошим другом. Олександр з дитинства мав хорошу чоловічу впертість, настирливість. За все, що йому було дороге, він стояв до кінця. Взагалі, Сашко був помітним у будь-якому колективі. У школі брав участь у різноманітних конкурсах, сценках, змаганнях. Займався рукопашним боєм. Знаю, що коли в класі не було Райхерта, настрій навіть був не такий. Звичайно, з дитинства був фаворитом у дівчат. Завдяки своїй харизмі збирав довкола себе чимало товаришів. Якось захотів навчитися грати на гітарі. Навчився і гарно співав. Олександр любив робити щось неординарне, виділятися. Пригадую, як у 9 класі на 1 вересня він захотів одягнути чорну сорочку, а не традиційну білу. А Сашко з 6 класу вів лінійки. Зрозуміло, вчителі заборонили виступати в такому вигляді. Він зі злістю пішов, переодягнувся, був незадоволений, що змусили одягнутися так, як усі».
Зі шкільних років Олександр запам’ятався веселим, товариським хлопцем. У навчанні був кмітливий, «мислив не по літах, по-дорослому», згадує класний керівник Сашка Олена Криворучко. «Часто кажуть, що найкращі йдуть рано. Це саме той випадок. Він був хорошим учнем. Краще йому давалися гуманітарні предмети. Вмів глибоко аналізувати твори. Було враження, що він відчував їх, — говорить Олена Ігорівна. — Ще він був дуже артистичним. Пам’ятаю, коли ми готували якісь театралізовані заходи, головна роль була вже записана — це Олександр Райхерт. Чудово декламував вірші, прочитавши текст, одразу бачив, що виділити інтонаційно. Згадую, як ми вперше брали участь у міських змаганнях КВК. Нам найкраще вдався музичний виступ, копіювали один відомий жіночий гурт. Сашко теж зіграв там чудово. І завдяки цьому номеру ми отримали приз глядацьких симпатій, а потім ще не раз сміялися з цього номера… Коли я дізналася про трагедію, чомусь не здивувалася, що він туди пішов. Іноді запальний, але щирий. З родини військового. Патріотично вихований. Це було в його стилі. У мене росте двоє синів, і я б хотіла, щоб вони були в чомусь схожі за характером на Сашка. Дуже хочеться, щоб у нашій школі завжди пам’ятали про нього. Я думаю, що якнайменше треба зробити пам’ятну дошку. Адже життя і подвиг Олександра — справді гідні прикладу».
Ще взимку Олександр Райхерт підтримував протести на Майдані. Їздив у Київ, виходив на площу Свободи в Херсоні. Він хотів боротися з несправедливістю, стояти разом із товаришами за свій край, за своїх рідних. Згодом вирішив приєднатися до «Правого сектора». Весною і влітку їздив із побратимами на військові збори. Незабаром пішов на фронт. Кілька разів приїздив додому на побивку, але знову повертався. На війні пробув близько трьох місяців.
«Цей малий був відважним бійцем, безстрашним. Дуже шкода його, це не передати. Якась божевільна куля прилетіла. Якби пройшла на виліт, ми б його врятували, а так… — каже командир Олександра з позивним «Опер». — Він був справжнім патріотом. Брав участь у революції. Ми довіряли йому, бо він пройшов із нами різні ситуації. В боях теж проявив себе стійким, витривалим. До речі, в нашій штурмовій роті є кілька херсонців. Вони вправні вояки. Я часто їх притримував, не пускав на авантюри, адже вони потрібні нам живими. Без перебільшення скажу, що ці хлопці — герої. Простіть, що не вберіг Сашка».
Іван АНТИПЕНКО, «День»
