Фото Івана Антипенка
Сьогодні ми публікуємо пряму мову одного з «кіборгів» — херсонця Володимира Компаніченка, поспілкуватись із яким вдалося під час короткочасної відпустки воїна.
Володимир Компаніченко народився і виріс у Херсоні. Вчився в міській школі №45. Після 9-го класу пішов у ліцей, здобув фах електромеханіка. Довелося попрацювати на різних роботах: і на будівництві, й у міськводоканалі. У грудні 2013-го Володимир поїхав на Майдан. Оскільки ще з 2004 року був близьким до націоналістичних рухів, стояв у лавах ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, то разом із товаришами приєднався до «Правого сектору». У революційних подіях брав участь взимку та навесні. Коли розпочалися воєнні дії на Донбасі, хлопець пішов на фронт. На передовій Володимир пробув трохи більше місяця. Переважно — в селі Піски та в терміналах Донецького аеропорту. Після короткої відпустки вдома боєць штурмової роти Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» повертається в зону бойових дій.
— Спочатку я пройшов підготовку в навчальному таборі. Потім потрапив на іншу базу, звідти — на передову. Із засобами захисту, екіпіровкою, продуктами нам допомагають волонтери. Зброя — переважно трофейна, адже держава цим не забезпечує, — розповідає Володимир. — Приїхав додому, і тут теж наші хлопці збирають мені кошти на бронежилет, шолом, взуття.
«СИНОЧКИ, ПРОБАЧТЕ НАС ЗА ТЕ, ЩО МИ ЇХ ПІДТРИМУВАЛИ. А ВАМ ТЕПЕР ДОВОДИТЬСЯ ТУТ ВОЮВАТИ…»
— Коли ти приїхав у зону бойових дій, які були перші враження?
— Був момент, який я довго пам’ятатиму. Коли ми тільки зайшли в Піски, до нас підійшла бабуся й зі слізьми на очах почала просити пробачення. Ми не могли зрозуміти, що сталося. А вона каже: «Синочки, пробачте нас за те, що ми їх підтримували. А вам тепер доводиться тут воювати…» І просить нас, щоб ми не залишали село, щоб знову туди не прийшли бандити. Не всі, але люди розуміють, що там відбулося. Місцеві натерпілися від того свавілля. Так звані ополченці грабували людей, мародерствували, знущалися над дівчатами. Молодих жінок із дітьми місцеві просто ховали від усіх.
— Яка взагалі ситуація в Пісках?
— Людей майже немає, всі ховаються по підвалах або виїжджають. Узагалі село виглядало заможним, є багато дорогих маєтків. Але все покинуто. Будматеріали, техніка, меблі. У цих будинках частково живуть військові. Село постійно обстрілюють. Нам пощастило знайти підвал з монолітним перекриттям. Там можна пересидіти обстріли з мінометів і «Градів».
— Чи є там хтось із представників місцевої влади? Сільський голова чи депутати?
— Я про них нічого не чув і ні разу не бачив. Усе під контролем військових, а значить, і на їхній відповідальності. Поки там українські солдати — є відносний порядок.
— Які у вас стосунки із військовими Збройних сил України?
— Ми нормально співпрацюємо, підтримуємо один одного. Принаймні з того, що я побачив у аеропорту, можу сказати, що конфліктів не виникало. Там уже не розділяють на «Правий сектор» чи ЗСУ. Нам передали їжу та воду — її беруть усі, кому треба. І навпаки.
«Я ДУМАВ, ЩО МИ ПОМЕРЛИ, І ЦЕ ВЖЕ ІНШИЙ СВІТ»
— Що можеш розповісти про ситуацію в аеропорту?
— Укриттів як таких там майже немає. Останній раз я був на новому терміналі. Після нещодавнього обстрілу лишилися дві зовнішні стіни. Нас обстрілювала самохідна артилерійська установка. Вона б’є прямою наводкою, є місця, де снаряд «прошив» кілька стін одразу і вибухнув аж на злітній смузі. Одного разу снаряд пройшов поряд з нашою групою на другому поверсі. Пробило перекриття й розірвалося нижче. Просто дивом усі шість чоловік, які були поруч, не постраждали. Вмикаю ліхтарик і за півметра перед собою нічого не бачу — пил стоїть. Я думав, що ми померли, і вже це інший світ. Потім чую — камінці за комір потрапили, щось припікає по тілу — значить, живий. Обняли один одного в кімнаті й сиділи. Хто молився, хто прощався. Страшно було. Господь врятував…
— Як ти долав свій страх?
— Я знаю, що воюю за свою Україну, за те, щоб мої рідні, близькі й всі, хто перебуває тут, не переживали такого, як довелося нам. Ця думка не дає опускати рук. Ми не хочемо їхнього, але не чіпайте нашого. Українці — свободолюбний народ. Ми тільки обороняємося, не ведемо завойовницької війни.
— Як серед бійців сприймаються умови так званого перемир’я?
— Тільки перебуваючи там, я відчув усю суть цього перемир’я. Це значить, що по тобі відкрито стріляють, а ти не можеш відповісти. Щодо цього нам як добровольцям простіше. Коли ми бачимо небезпеку — відкриваємо вогонь. Був випадок, коли по старому терміналу працював гранатомет. Було під вечір, ми помітили спалахи. Зв’язуємось із командиром від ЗСУ, кажемо, що бачимо вогневі позиції ворога й можемо їх подавити. У відповідь отримуємо: «Не палимось, спостерігаємо». Як це «не палимось»? Бувало, що ми починаємо, хлопці нас підтримують (кадрові військові. — Авт.), а на них командири кричать. Вони тоді на нас «вішають» — це, кажуть, «ПС» стріляє. А самі «дають» із усіх стволів. Ми не ображаємося, ситуація вимагає діяти швидко й брати на себе відповідальність.
«ТРИ ПОСВІДЧЕННЯ, ВИЛУЧЕНІ У ВБИТИХ. ЛЮДИ БУЛИ З КУРСЬКА, ПСКОВА ТА ОМСЬКА»
— Проти кого вам доводилося воювати? Звідки ці люди?
— Я особисто бачив три посвідчення, вилучені у вбитих. Люди були з Курська, Пскова та Омська. Спецпризначенці. Там одразу видно, хто атакує. Якщо йдуть «сепари», то дуже необачно, навіть не пригинаються. Групами перебігають з однією точки в іншу. Тоді вони, як у тирі. Коли хтось падає, той, що поруч, навіть не дивиться, чи живий його солдат. Переступив і пішов далі. Часто знаходили в їхніх кишенях різні наркотики. Особисто з ними не спілкувався, бо це — не наше завдання, ми передавали кількох полонених комбатам. Ну, а якщо працюють більш навчені росіяни, то з ними складніше. Але загалом вони зазнають значних втрат при кожному штурмі. За час мого перебування було кілька наступів. Спочатку — з одним танком і підтримкою піхоти у двісті чоловік. Іншого разу — з трьома танками і близько п’ятисот піших. Навіть за їхніми даними, в першому випадку не повернулись 80 людей, в другому — 200.
— Скільки триває твоє відпустка і що робитимеш після її завершення?
— Відпустка два тижні. Потім повернуся на базу нашого корпусу, а звідти — знову на передову. Зараз хочу побачити свою дівчину. Вона днями допомагала хлопцям у Пісках і зазнала осколкового поранення. Нині — в київській лікарні. Хай одужує, і більше туди її не пущу. Захоче допомагати — можна бути медиком чи волонтером не на передовій. Коли вона там, я не можу сконцентруватися на своїй роботі, все кручу головою, щоб моя кохана ніде не влізла (усміхається).
— Які твої відчуття щодо подальшого розвитку подій?
— Ми переможемо. За нами — правда. Україна — це молода, горда дівчина, і зі старою шкапою — такою, як Росія, нам не по дорозі.
