http://www.radiosvoboda.org
Нелегітимні «вибори» в окупованих районах Донбасу, заяви РНБО про появу нових колон військової техніки з Росії – усе це змушує владу та експертів говорити про можливості нового наступу з боку незаконних збройних формувань і російської армії. Тим часом, українські військові переконані, що інша сторона конфлікту в будь-якому разі не зупиниться й українцям потрібно рішуче зміцнювати свою армію. Про це Радіо Свобода розповів командир взводу батальйону «Київська Русь» – випускник Києво-Могилянської академії Андрій Федорко. Їхній батальйон стояв під Дебальцевим, що разом з Щастям, Донецьким аеропортом і Маріуполем належить до місць, які незаконні збройні формування будь-що прагнуть відвоювати.
27-річний командир взводу 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» Андрій Федорко має два могилянські дипломи – політолога й фінансиста. До війни мав власний бізнес. Був на Майдані в найгарячіші й найтрагічніші дні протистояння. Коли почалася війна, записався добровольцем в лави батальйону Міністерства оборони. До цього закінчив лише військову кафедру. Тепер він має звання лейтенанта, близько 30 підлеглих і досвід реальної війни.
Андрій вважає, що нинішня війна не закінчилася в жодному разі, а Україні потрібно наслідувати приклад Ізраїлю, щоб захистити себе:
«Якщо б вони не зупинили ворога, то Ізраїлю не було б. Так само в Україні: потрібно уявити найгірші сценарії, крім ядерної зброї, думаю, що вже аж вона не буде літати. І до них готуватися. Не зрозуміло, чому вони там вирішили розв’язати цю війну. Комусь там у солдатки захотілося погратися, постріляти в танчики – от вони вирішили піти на цю війну. Вони не зупиняться, доки ми їх не зупинимо, доки наша армія не буде потужною, доки у нас не буде нормальної держави. Ніхто не буде інвестувати в країну, яку можуть знищити. У нас немає іншого вибору – тільки бути, як Ізраїль. Або можемо повторити нашу українську багатостраждальну історію».
До цього додає, що українську історію потрібно, нарешті, змінювати:
«Хай нас завоюють москалі й будемо страждати, жалітися, журитися, яка у нас нещасна ненька. Так випало, що я живу в цей час. Коли я читав історію, мені було прикро, що на нас завжди хтось нападав, знищував. Я робитиму все, щоб це зупинити». Хлопець додає, що, «якщо панікувати й стояти осторонь, то навіть у Києві будуть бігати з прапорами «ДНР», «ЛНР».
«Нам видали БТР-70, від яких ще в СРСР відмовилися»
Андрій розповідає, що сьогодні потрібно армії із наближенням зими: теплий одяг, спальні мішки, тепла форма.
«Але не треба купувати найдешевше, бо зазвичай воно дуже поганої якості. Наприклад , берці за 100 гривень. Спробуйте у них походити. Я собі сам купував берці, вони коштували 2500 гривень. І оце те, що треба. І бійцям так само купував гарні берці, волонтери давали гроші нам, тому що ноги повинні бути в комфорті. Стандартний армійський бушлат, який нам видають, є важким, у ньому складно рухатися. Він жахливий», – розповідає він.
Каже, що на фронті в питаннях забезпечення багато залежить від ентузіазму командирів:
«Нам спочатку видали радіостанції – 20-кілограмові «бандури», але ми ними ніколи не користувалися, у нас були сучасні радіостанції. Наш батальйон активно в цьому питанні просувався, з власної ініціативи, на власному ентузіазмі. Нам видали БТР-70, від яких ще в СРСР відмовилися. Видали ГАЗони, в яких колеси відпадають. Завдяки нашому командиру батальйону Олександру Гуменюку (загинув у серпні поблизу Дебальцевого – ред.), а зараз Олексію Савичу ситуація покращилася. У нас є БТРи-70. Наші командири домоглися, щоб у нас була хоч така техніка. В інших батальйонів навіть цього немає».
Командир взводу київського батальйону тероборони наголошує, що потрібно покращувати технологічність армії, зокрема забезпечити, нарешті, її якісними приладами спостереження:
«Наприклад, це прилади нічного бачення, але не за 4000 гривень, такі прилади краще одразу викинути. Потрібні справжні прилади спостереження, вони коштують від 20 тисяч. Тепловізор справжній коштує від 50 тисяч. Краще замість десяти дешевих приладів по 4000 гривень купити один тепловізор, бо ті десять в принципі не потрібні. Хіба що комусь потрібно це для звітності».
Він відзначає, що, водночас, технологічно українська армія дуже швидко змінюється:
«Спочатку нам казали, що у росіян армія шостого покоління, а у нас ще козаки з шашками бігають. Але козаки дуже швидко еволюціонують. Еволюція відбувається з фантастичною швидкістю: вчора вже не схоже на сьогодні. Хтось щось знає, розповідає іншим, це починає використовуватися. Може, це трохи хаотично, але якщо ми будемо чекати наказів від Міністерства оборони щодо закупівлі певного спорядження, десь через десять років до сучасних новацій ми дійдемо. Мобільна, динамічна система – це волонтери».
Каже, що в «Київській русі» завжди відчували підтримку тилу:
«Може, не всі такі підірвані й можуть піти воювати, для когось це важко. Проте вони значно кориснішими будуть, якщо будуть працювати в тилу, ніж воювати на фронті. Якби всі волонтери пішли на фронт, то хто б нам тоді допомагав? Ми ходили б у формі невідомо якого року, допотопній, зате б усі воювали. Армія була б більша, але ефективність була б менша».
«Перший раз перемир’я тривало чотири години. Другий – п’яти годин»
Андрій розповідає, що оголошувані вже двічі перемир’я на їхньому блокпосту ніколи не тривали довше кількох годин:
«Перший раз перемир’я тривало чотири години (тривало з 20 червня до 1 липня – ред.). Це те, що було безпосередньо на моєму блокпосту. Потім наші супротивники почали знову стріляти. Наступного разу воно тривало близько п’яти хвилин, і вони почали стріляти. Я не знаю, хто довіряє цьому перемир’ю: його, взагалі, немає. Воно полягає в тому, що українські силові структури не можуть іти в атаку, а на нас можуть іти в атаку. Ми тільки можемо давати зворотну відсіч».
Зауважує, що українські військові вже певний час воюють з російською регулярною армією:
«З установок БМ-21 «Град» якийсь сепаратист, терорист стріляти не може, це має бути тільки професійний військовий. Я на власні очі бачив, як вони це роблять. У серпні дуже влучно з таких установок поцілили по штабу нашого батальйону».
Кажучи про настрої місцевого населення, зазначає, що воно сильно втомилося від війни.
«У Києві нещодавно Хелловін був, усі такі розмальовані, класні ходять. Дуже весело всім. А там постійні вибухи, у магазинах, взагалі, нічого немає, лікарні не працюють. До нас місцеве населення приходило, ми їм їжу роздавали. У нас був спеціальний набір ліків для бабусь. Зарплатню ніхто не отримує, робити їм просто нічого. Є люди, які до нас негативно налаштовані, є ті, хто позитивно. Здебільшого вони просто втомилися від війни».
«Хай кажуть про шосте покоління війни, хоч 26-те, але мій підрозділ своїми силами їх зупиняв»
Андрій розповідає, що його підрозділ – це прості хлопці з маленьких сіл і містечок. І ці хлопці зупиняли регулярну російську армію, за плечима в якої досвід кількох війн за останні п’ятнадцять років:
«Нас атакували і терористи, і регулярна армія. Хай там і кажуть про шосте покоління війни, хоч 26-те. Але мої звичайні хлопці своїми силами їх зупиняли. Хлопці з маленьких сіл, міст. Колись вони всі служили в армії, тепер пішли воювати. Це не суперпрофесійні військові. Але після однієї кампанії це вже інші люди, їхній професійній рівень значно зріс. Хоча спочатку це були прості люди, як у тій соціальній рекламі про бійців АТО. Так, у нас є: електромонтажники, таксисти, вчителі, підприємці. При цьому наш батальйон відстояв дуже ефективно, зазнав не дуже великих втрат, супротивник зазнав дуже великих втрат. Наш батальйон, здається, єдиний батальйон тероборони, який виконав усі поставлені перед ним Міністерством оборони завдання. Якщо в підрозділі все добре організовано, то втрат менше, а якщо погано – більше втрат. У нас навіть баня їздила по блокпостах. Нацгвардійці, які стояли поруч, були дуже вражені, що в нас так усе організовано».
Андрій Федорко розповів про те, як сидів в одному окопі з колишніми «беркутівцями» з Чернігова:
«У мене був віддалений блокпост у маленькому селі. Мені прислали п’ять «беркутівців» для забезпечення правопорядку. У селі 100-150 людей, самі бабусі та лише кілька чоловіків. «Беркутівці» прийшли, подивилися, що їм там робити нічого, і вирішили, що будуть сидіти з нами в окопах. Ми сиділи в окопі й спілкувалися про Майдан. Вони казали: «Вам платили гроші». Я їм казав: «А вам платили більше: 1000 доларів». Я їм казав, що кидався цеглинами в них на Майдані. Але ставлення один до одного було дуже позитивне. Вони мені навіть нашивку «Беркут» подарували. Незважаючи на те, що у них було лише мілійцейське озброєння, тобто вони не мали протитанкових гранатометів, гранат, БТРів, а лише автомати, ці хлопці нікуди не відходили й вели бої так само, як ми. Вони тримали лінію на своєму блокпості, незважаючи на те, що це міліцейський підрозділ і це не їхнє завдання. Тобто вони нікуди не пішли, хоча це не їхня робота. Це також чернігівські ППС, ДАІ, дільничні. Ще й уперед завжди рвалися. Вони викликають глибоку повагу».
На запитання про те, чому пішов на фронт, маючи благополучне життя в столиці, власний бізнес, відповідає, що громадяни своєї країни повинні брати участь не лише в тому, що легко.
«Коли країні погано, а ти не береш участь у її житті, то який ти громадянин?», – запитує риторично Андрій.
Він переконаний, що чим більше буде небайдужих і готових діяти в цих умовах, тим швидше закінчиться ця війна.
