Російський актор Михайло Пореченков
Напередодні Хелловіну знаний російський актор Михайло Пореченков вирішив подивувати своїх шанувальників – в супроводі так званих «деенерівців», у шоломі з написом «Преса», обстріляв із крупнокаліберного кулемета українських воїнів у Донецькому аеропорту. Це викликало бурхливу реакцію. Буча здійнялася в мас-медіа, соціальних мережах. Питання лише – як надовго? І чи буде результат?
Взагалі ситуація з Пореченковим не є екстраординарною. Подібне вже було. І не раз. 9 травня цього року ще одна російська зірка, Микита Джигурда (до речі, наш землячок), приїхав у Донецьк підтримати проросійський мітинг. Ще один землячок, Йосиф Кобзон, теж недавно прибув до «Новоросії» потішити сепаратистів.
Чи здійснюються ці візити за «велінням серця», чи заради примітивного піару, або чи є одним із виявів російської «культурної політики» – не так важливо. Адже в кінцевому рахунку такі діяння працюють на російський агітпроп.
Згадані візити показують, що популярні діячі російської культури підтримують політику Путіна і є прихильниками «Новоросії». Це важливо не лише для російської політичної еліти, яка розв’язала війну з Україною і яка зацікавлена в зомбуванні свого населення, але й для «новоросіян», яких вистачає і на Донбасі, і в деяких інших куточках України. Зрештою, такі дії російських культурних діячів деморалізують частину українського населення, яка не симпатизує сепаратистам. Адже чимало українців позитивно сприймають Кобзона й Пореченкова. І якщо ці «кумири» на боці ворогів України, то, можливо, варто задуматись, чи правильно Україна чинить, коли веде війну з «Новоросією».
Правда, стрілянина Пореченкова в Донецькому аеропорту виявилася занадто символічною. Ні Кобзон, ні екстравагантний Джигурда зброю в руки не брали. Пореченков узяв. І це викликало чималий резонанс.
Російський співак Йосип Кобзон (праворуч) і так званий «прем’єр» угруповання «ДНР» Олександр Захарченко, Донецьк, 27 жовтня 2014 року
Залежність від російської культури
Ця стрілянина знову підняла проблему, на яку в нас воліють особливо не звертати увагу, – залежність нашого культурного, в т.ч. інформаційного простору, від російського. Ця залежність стосується не лише популярних культурних форм, а й «високої» культури. Мається на увазі не лише панування в нас російських та проросійських мас-медіа, різноманітної російської культурної продукції (музики, кіно, літератури, образотворчого мистецтва), а й те, що наша наука продовжує залишатися в тіні науки російської. Зверніть увагу, скільки російських наукових видань поширюється в Україні. Наші науковці часто дивляться на різні проблеми з «російської дзвіниці». Особливо це стосується гуманітарних дисциплін. Наприклад, наша історія подається у проросійському дусі. Те саме стосується філософії, літературознавства, культурології. Навіть термінологічно ми прив’язані до російської культури. Зараз це все й дає про себе знати. Є в нас частина людей, яка готова йти «під Росію». Що, власне, й служить основою для проросійського сепаратизму.
Багато наших науковців, культурних діячів чимось нагадують українських військових та силовиків. Останні донедавна не могли собі уявити, що основним ворогом України є Росія і що саме з Росією доведеться воювати. Так само наші науковці й культурні діячі не розуміють, що треба дистанціюватися від російської культури.
Наша залежність від російської культури визначена зовсім не тим, що російська культура «краща». Ця культура донедавна була культурою імперською, яка панувала на наших теренах. У неї вкладалися великі ресурси. Звідси її «могутність».
Розумію, з імперською культурою не так просто розпрощатися. Її «чари» дають знати протягом тривалого часу. Цим, до речі, непогано користуються імперські політики. Сучасна ситуація в Україні – яскравий приклад цього. Адже бачимо, що російській воєнній експансії передувала російська культурна експансія з використанням набутків імперської культури.
Чи розуміла українська еліта, зокрема інтелектуальна, цю загрозу? Радше ні, аніж так.
Помилки, за які доводиться дорого платити
Спочатку звернемо увагу на наших інтелектуалів. Чи запропонували вони, наприклад, неросійське бачення історії України? Адже наші підручники з історії й далі прославляють Богдана Хмельницького, який привів українців до «возз’єднання» з Росією. Ми здебільшого уникаємо вживання таких термінів, як російська чи радянська окупація, а події Другої світової війни на теренах України іменуємо Великою вітчизняною війною. Те саме стосується й інших сфер гуманітарного знання. Навіть у нинішніх умовах, коли здійснюється відверта агресія Росії щодо України, у нас намагаються не називати речі своїми іменами: агресію – агресією, війну – війною, окупацію – окупацією. А звідси наша безпорадність перед лицем ворога.
Хоча було б помилкою перекладати всю вину на плечі інтелектуалів. Так, вони (якщо брати загалом, а не окремих осіб) не змогли передбачити загроз, а, відповідно, й не змогли попередити про ці загрози українське суспільство. Однак набагато більша вина лежить на політичній еліті, яка, здебільшого, водночас є й елітою економічною. Власне, це «господарі життя», в руках яких знаходяться великі матеріальні ресурси. Чи були використані ці ресурси, щоб створити свій український інформаційний та культурний простір? Не буду заперечувати: щось робилося. Але це щось, насправді, було мізерією. Чи вкладалися серйозні кошти в українське кіно, музику, літературу, образотворче мистецтво? На жаль, українська культура переважно як була, так і залишилася справою ентузіастів, котрі самотужки намагаються виживати. Зате чималі гроші українська політична й бізнесова еліта витрачала на розбудову мас-медіа, які рекламувала й транслювали російську культурну продукцію, на промоцію й концерти в Україні російських поп-зірок, на потреби духовенства Московського патріархату тощо. Оце марнотратство нашої еліти на російську культуру й розбудову «русского мира» на кілька порядків перевищувало те, що витрачалося нею на потреби культури української. І чи не є це однією з причин того, що зараз ми маємо окуповані Крим, частину Донбасу, де йде справжня війна і кожен день гинуть наші воїни? А якась російська кінозірка розважається тим, що стріляє з кулемета по наших хлопцях у Донецькому аеропорту.
І на завершення. Один мій добрий знайомий якось сказав: «Якщо не витрачати гроші на культуру, то доведеться їх витрачати на бронежилети». Щось у цьому є.
Довідка про автора.
Петро Кралюк — український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».
