http://www.day.kiev.ua
Нові випробування, що постали перед Україною впродовж останнього року, виявили тисячі чудових людей, які готові йти на величезні жертви заради захисту своєї землі, родини, свободи… Приклади безкорисливих подвигів і самовіддачі деяких бійців тилу надихають. Один із таких — херсонський пенсіонер Григорій Янченко. Він — людина з обмеженими фізичними можливостями, але з безмежним бажанням зробити свій внесок у перемогу України. Колись продавав газети в кіоску. А починаючи з квітня, чи не щодня долає три кілометри на інвалідному візку до популярного в Херсоні торговельно-розважального центру. Тут, жартує чоловік, його нове «робоче місце». До візка прикріплена скринька для грошей із написом про допомогу українській армії, поруч — фотозвіти візитів із подарунками для бійців, а за спинкою візка два прапори — України та Повітряно-десантних військ. За ці місяці Григорій Миколайович зібрав близько 100 тисяч гривень.
«Я вийшов і почав збирати кошти для військових. Якось один чоловік кинув у скриньку 20 гривень і запитав, чим ще може допомогти. Я відповів, що мені потрібен транспорт для доставки коштів і закуплених речей у миколаївський госпіталь для поранених. Він погодився. Ми завантажили його авто, дорогою люди з ринку надавали нам ще фруктів. Усі продукти передали на кухню, а речі — особисто хлопцям. Пригадую, як вони раділи тільникам — це щось особливе для десантника, — розповідає Григорій Янченко. — Згодом я потоваришував із іншими волонтерами, автомайданівцями. Ми їздимо по блокпостах на Херсонщині, бували й у зоні АТО. На всі зібрані мною кошти купуємо найнеобхідніші речі та пристрої: теплий одяг, розвантажувальні жилети, оптичні приціли, взуття, прилади нічного бачення, а одному хлопцю я подарував власний візок. Намагаюся зберігати всі чеки й виписки, щоб ніхто не подумав, що я збираю гроші для себе. Мене ніхто не перевіряє, але все може бути, влада міняється, не хочу, щоб потім обізвали шахраєм. За ці місяці мене дуже здивувало, яку доброту й милосердя виявили наші люди, звичайні перехожі. Спочатку менше довіряли, а коли побачили мої фотографії з військовими та ще кілька матеріалів у ЗМІ — довіра зросла».
Григорій Янченко каже, що намагатиметься робити й далі все, що в його силах. Його друзі-волонтери дивуються такій результативності, а головне — щирості, з якою пенсіонер допомагає військовим. «Я все думаю: як я мало можу, якби ж у мене були інші можливості, я б збирав і возив нашим солдатам ще більше, — говорить Григорій Миколайович. — Але хоч як би там було, я вірю в найкращий шлях для України. У те, що ми будемо справді самостійними, а незабаром — частиною Європейського Союзу. Наш народ показав своє прагнення до цього. Дуже прикро за Росію… Знаєте, я коли почув про тих псковських десантників, які нібито заблукали на нашу територію, дуже розчарувався. Стало боляче, адже у 60-х роках я служив саме в тій псковській бригаді. Відтоді минуло багато часу, там зовсім інші люди, вони підтримують терористів, які вбивають наших хлопців. Гадаю, ми могли б придушити тих «ополченців» на Донбасі, але не вистачило вмілого керівництва та вчасного реагування. Попри це, наш народ не здолати, я переконаний. Подивіться: голодомори, світові війни, але все одно ми живемо й боремось. І я вірю, що ми обов’язково переможемо. Такий чудовий народ не повинен страждати».
