http://www.t.ks.ua
До військових дій на сході України, у наших співгромадян ставлення різне. Одні ховаються від мобілізації, не бажаючи наражати дорогоцінні життя небезпеці, а інші захист єдності країни вважають своїм обов’язком. І йдуть на фронт, навіть маючи можливість і повне право на «бронь» від призову. Саме так вчинив і головний кардіолог області, завідувач відділенням Херсонського кардіологічного диспансеру Микола Стратієнко. Мобільний госпіталь, в якому він служить, приймав поранених бійців, врятованих з «котла» в Іловайську, і про криваві будні війни Микола Васильович знає тепер не з чуток. Днями старший лейтенант Стратієнко отримав короткострокову відпустку і приїхав у Херсон, щоб побачити сім’ю, а заодно і забрати теплі речі, фрукти-овочі, які зібрали для поранених його колеги з кардіодиспансеру.
– Микола Васильович, так чому ви не скористалися «бронью»?
– Повістку мені принесли прямо в кардіологічний диспансер, на роботу. Дійсно, маю право на «бронь», у мене сім’я і двоє дітей, але це нічого не міняє. Я військовозобов’язаний, тому вважаю, що повинен виконати свій обов’язок – комусь треба рятувати хворих і поранених в госпіталях. Так що зібрав речі і вже незабаром був на збірному пункті, звідки отримав направлення в 61-й мобільний військовий госпіталь, розташований на кордоні Донецької та Запорізької областей. Числився кардіологом, однак призначили заступником начальника з медичної частини. Я старший лейтенант за званням, а начмед – це друга людина в госпіталі після начальника – посада підполковника. Вийшло, я командую капітанами, майорами і полковниками, але тут важливо не кількість зірочок на погонах, а досвід роботи. Якраз досвіду у мене вистачає – 10 років керував відділенням у кардіодиспансері, 20 років лікарем. Так що нарікань на роботу і у військовому госпіталі не почув.
– Але адаптуватися на службі важко було?
– Потрапив до госпіталю якраз за два дні до всім відомої «м’ясорубки» під Іловайськом. Тоді весь персонал не спав – санітарні вертольоти з пораненими прибували ночами, щоб не потрапити під пуск зенітної ракети терористів. До нас потрапляли в основному пацієнти з осколковими пораненнями. Багато вибиралися з оточення манівцями – форма роздерта на шматки, брудні й стомлені, стан пригнічений. Не стільки рани у них боліли, скільки поразка гнітила. Хоча більшість була готова воювати після одужання і далі. Днем поранених привозили на мікроавтобусах санітарної роти, приписаної до шпиталю. Проривалися вони не завжди благополучно: один мікроавтобус з червоним хрестом обстріляли. Правда, стріляли з правого боку, а санітари з бійцями лежали зліва, накрившись бронежилетами. Так і самі вижили, і поранених врятували.
– Чи траплялося самому госпіталю піддаватися обстрілам або атакам диверсійних груп терористів?
– На моїй пам’яті такого не було – госпіталь все-таки далі від лінії фронту. Та й в селищі, біля якого він зараз дислокований, більше українських військовослужбовців, ніж корінних жителів. Так що обстановка спокійна, наскільки це можливо в прифронтовій смузі.
– А з земляками на фронті зустрічатися доводилося?
– Серед лікарів і медсестер херсонців не зустрічав – тільки вихідців з Одещини та Миколаївщини. За службовим обов’язком доводилося поранених опитувати, як поранення отримували, так теж з земляками поспілкуватися не випадало. Єдине, потрапив в наш госпіталь, знову ж з-під Іловайська, десяток бійців добровольчого батальйону «Херсон» з легкими пораненнями. Хлопці, з вигляду, бойові, але докладно з ними поговорити не вдалося – їх відправили до Дніпропетровська.
– Зараз на фронті начебто настало затишшя, а в госпіталі як?
– Лікарям все одно роботи вистачає. Менше стало надходити поранених – це правда. Зате пішли пацієнти з «побутовими» травмами від пил і сокир – на передньому краї активно дрова заготовляють. Чимало чоловіків середнього віку привозять з гіпертонією і стенокардією. Відправлялися воювати добровольцями, наявність хвороб приховали. Поки йшли бої, було не до болячок, а як настав перепочинок – вони і дали про себе знати. А ще, як похолодало, з’явилися пацієнти з ускладненнями після застуди, запаленнями легенів – втім, тих теж відразу в Дніпропетровськ евакуюють.
– Чи не мерзнуть нині самі лікарі й поранені?
– Мобільний військовий госпіталь знаходиться в дитячому таборі. Операційні і палати для пацієнтів займають колишній житловий корпус. Це капітальна будова, так що там не холодно. В іншому такому ж корпусі живе і персонал, а ось солдати санітарної роти – в наметах. З медикаментами та харчуванням в основному перебоїв немає, хоча дрібні побутові проблеми, звичайно, виникають, та їх допомагають вирішувати волонтери. Я вже говорив, що у багатьох поранених форма з відомих причин приходила в непридатність. Коли обмінний фонд вичерпувався, дзвонили волонтерам, і вони через якийсь час підвозили камуфляж. Ось зараз колеги з Херсонського кардіодиспансеру теж підготували нам намети, теплі шкарпетки і светри, продукти, за що величезне їм спасибі.
