Терористи й далі обстрілюють позиції українських військових на Донеччині і Луганщині, російські найманці проводять «ротацію» і надсилають у Східну Україну нових убивць. Тим часом наші бійці утримують визволені міста і блок-пости і готові стояти до перемоги. На жаль, уже дуже багато героїв віддали за наближення перемоги і нашу безпеку свої життя. Серед них доброволець батальйону «Херсон» Владислав Ковальов. Владислав загинув під час виходу з оточення під Іловайськом.
Фото Олександра Корнякова
Життєрадісний, компанійський, кмітливий, фаховий лікар і мужній патріот — таким назавжди в пам’яті рідних і друзів залишиться ще один херсонський герой, який віддав життя за мирну Україну. Владислав Ковальов народився і виріс у Херсоні, вчився у 36-й школі та фізико-технічному ліцеї. Закінчив Харківський національний університет ім. Каразіна за спеціальністю «Лікувальна справа». Після вишу повернувся до рідного міста, працював у лікарні ім. Тропіних, згодом — у відомчій лікарні при УМВС.
Під час Революції Гідності Владислав із родиною підтримував справедливі вимоги Майдану до влади. Коли почалася анексія Криму, активно заговорили про можливе вторгнення російських військ на Херсонщину. Тоді він прийшов до будівлі ОДА і разом із друзями організував там медичну варту для місцевих майданівців, які охороняли будинок від провокацій сепаратистів. Із часом молодий лікар вирішив, що його досвід стане у пригоді українським воїнам у зоні АТО. Відтак, майже потай від родини записався до батальйону особливого призначення «Херсон». Записався рядовим бійцем, а не лікарем.
Владислава Ковальова не стало 29 серпня. Наскільки дозволяла ситуація, він допоміг пораненим і рушив із побратимами з-під Іловайська сумнозвісним коридором смерті. Біля БМП, на якому їхав Влад, розірвалася міна. Йому було 30 років. Без глави сім’ї лишилася дружина Вікторія і двоє маленьких дітей — дворічна Софія й однорічний Марк.
Із самого малечку Владислава підтримувала рідна сестра Алевтина. Вона розповідає, що брат був уважним до рідних, любив тварин, зажди старався не завдавати людям болю. «Він ріс хорошим сином, братом. Не зразковим хлопчиком, звичайно, але ми ніколи не знали з ним проблем. Бо був відповідальним, ласкавим із батьками, — розповідає Алевтина Смутко. — Пригадую, коли він був ще підлітком, ми мусили лишити його вдома із хворою бабусею. Я сказала, що коли їй стане зле, він має зробити їй укол. На подушці тренувалися. Влад трохи заметушився, але потім таки справився, не злякався. Коли постало питання, ким бути, він сказав, що хоче бути лікарем. Це була моя нереалізована мрія, й так хотіли в родині. Тому ми його підтримали. Переломний момент був на третьому курсі, коли помер наш тато. І хоча навчатися на контрактній основі було важко, ми вирішили, що Владу необхідно здобути освіту. Він також почав працювати: то різноробочим, то промоутером,.. постійно шукав, де підзаробити, щоб батьками було легше. У Херсоні він став уже повноцінним лікарем, почав набувати досвіду. Працював на кількох роботах, розвивався. У вільний час дуже любив рибалити. Але найголовніше, що кожен вам скаже про Владислава, — це почуття гумору. Коли поминали його на 40 днів усі згадували його жарти: легкі, дотепні. На святах градус веселощів піднімався удвічі, коли приходив Влад. Його дуже рідко бачили в поганому настрої».
Про те, що він підтримує Майдан, знали в лікарні, де працював брат, згадує Алевтина. Але, схоже, не «пресували» за це. Врешті, він прийшов до ОДА, і відтоді вдома його майже не бачили — весь час був на роботі або з активістами. «Потім сказав, що подав заяву у військкомат, про всяк випадок. А 19 серпня вранці дізналися, що він їде в зону АТО. Це було несподівано, — продовжує сестра. — Перед відправкою я побачила іншого брата, якого не знала раніше: мужнього, серйозного. Він тричі мені сказав: «Я їду виконувати свій обов’язок». І я зрозуміла, що відмовляти — марно. Звідти повідомляв мало, ніколи не розповідав, що там реально відбувається, щоб ми не хвилювалися».
Владислав любив медицину. Він постійно намагався удосконалювати свою роботу, вчитися. Кожному пацієнту хотів допомогти максимально. Під Іловайськом він врятував руку одному бійцю з батальйону «Миротворець». Майже розчавлені пальці, без спецзасобів і належних умов, лікар ретельно зшив і закріпив шматками пластикової пляшки. А будучи ще в Херсоні, Влад розробив і пошив спеціальний розвантажувальний жилет для лікарів. «Я б не замислюючись довірила йому своє життя. І я кажу так не тому, що він мій чоловік. Влад був талановитим хірургом, творчим, завжди думав, зважував ризики, особливості операцій. Я сама лікар і знаю, які лікарі в нас бувають, тож це об’єктивна оцінка, — говорить дружина Владислава Ковальова Вікторія Вагнер. — Він багато практикував, ми часто обговорювали з ним професійні теми, він завжди хотів зробити якнайкраще, тому не соромився радитися. Влад також був гарним психологом. Відчував людей і швидко міг порозумітися з ними. Тому пацієнти були ним задоволені. Я знаю, що і в батальйоні він не раз рятував людей. Щодо того спецжилета для лікарів, то нині про цю розробку дуже схвально відгукуються спеціалісти. Раніше в лікаря була лише сумка. А у фронтових умовах потрібно звільнити руки і максимально «озброїтися» медикаментами. Крім того, вільною стає спина, куди кріпляться ноші для транспортування пораненого. Влад спочатку пошив собі такий жилет, потім ця модель стала популярною, допомогли спонсори, і зараз його вже використовують інші колеги, зокрема і в зоні АТО».
Втрату чоловіка Вікторія переживає важко. Втім, вона не засуджує вчинок Владислава, адже він був усвідомлений. «Я ним пишаюся. Не гніваюся, навіть попри те, що я залишилася одна з двома дітьми, — каже Вікторія. — Ми — сім’я патріотів, тому чудово розуміли, чим це може закінчитися. Він залишив мені два інші смисли в житті — це його продовження. І я хочу, щоб діти стали достойними людьми, знали, хто їхній батько, і своїми ділами довели, що він загинув недаремно. Адже країну будувати нам і їм. Зараз це складно, але все, що від нас залежить, ми повинні робити».
У батальйоні «Херсон» Владислав проявив свої нові риси: хоробрість, готовність битися за життя своїх товаришів не лише зі скальпелем, а й з автоматом. «Із Владом ми знайомі з часів формування херсонської Самооборони. Вже тоді він проявляв бажання стати бійцем. Ми часто тренувалися, їздили на стрільбища, проводили заняття з військової тактичної підготовки. Він демонстрував хороші результати. А про те, що він лікар, у батальйоні розповіли тільки перед виїздом у зону АТО. Влад хотів, щоб хлопці його сприймали не лише як медика, а й як воїна, — екс-заступник командира батальйону «Херсон» Андрій Шраменко. — В бойових умовах він був повноцінним стрілком, заступав на бойові чергування, часто надавав медичну допомогу, майже не мав вільного часу. Навіть під час обстрілу мінометами він ішов у небезпечну зону, щоб витягнути пораненого бійця. Ми його відмовляли, але він казав, що допомогти треба якнайшвидше, бо потім може бути пізно. Було мало медикаментів, але він щось винаходив. Завжди міг підняти настрій хлопцям, хоч як би скрутно і часом страшно там було. Останній раз я бачив Влада на БМП, ми переглянулись, показали один одному, що все гаразд. Ми за ним дуже сумуємо, часто не віриться, що його нема. Іноді здається, що відкриються двері, і Влад зайде усміхнений, з якимось жартом».
P. S. Нині в Херсоні обговорюють ініціативу присвоєння лікарні при УМВС ім’я Владислава Ковальова. Її нібито усно висловили деякі колеги. Але згодом відбулися закриті збори колективу лікарні, де більшість відділів не підтримали таку ідею. До ініціативи долучилася херсонська Самооборона. Активісти вважають, що життя і подвиг Владислава Ковальова — гідний приклад для сучасників і майбутніх поколінь. Тому заклад, у якому він працював не один рік, має називатися ім’ям героя. Як повідомляють в Самообороні, вони звернулися до начальника Херсонського УМВС із проханням розібратися в ситуації щодо таємних зборів лікарів (можливого тиску на них) і роз’яснити деякі процедурні питання. Самооборонівці збирають підписи громадян за присвоєння лікарні імені Владислава Ковальова і готові пройти всі законні шляхи, щоб увіковічити пам’ять про земляка.
Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон
