Щедрий Вечір та свято Маланки

13 Січня 2018 12:13

vesti-ukr.com

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), – Щедрий Вечір. Це — залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем — це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

Внаслідок розбіжності, яка існує між  Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

У навечір’я Нового року (тепер — 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка…

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан — напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це – «Голодна кутя», Богоявленне навечір’я.

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами – символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:

— Мамо, а де наші тато?
— А хіба ж ви мене не бачите, діти?
— Не бачимо, тату!
— Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!

Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»

Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю, 
Стережи, Боже, твого товару, 
Твого товару, всякого статку, 
Молім Бога за отця, за матку. 
Добрий вечір!

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів – вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Обряд «Водіння Кози»

«Як було мені років дванадцять, — продовжує Свирид Галушка, – водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою…

– Як же ви робили козу?
— Та як — оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина — роги. Тоншого — вставляємо в розколину і в’яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки — вуха. На протилежному кінці обруча — ломачка з віхтиком: це хвіст.

Кому припаде бути козою, одягає обруч — щоб ріжки приходились на голову, а хвіст — за спину. Накидають кожуха – вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу — це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком — «крутить хвостом».

Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало – це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить — просить сала.

Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:

— Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!

А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю:

— Немає де тій козі розгулятися — тісно в хаті!
— Та пустіть, бо змерзла!

І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
— Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?

Козовод — до дядини:
— Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
— Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
— Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!..
— Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!

Коза знову: «Ме-е-е!»
— Та йдіть уже, йдіть… Тільки добре співайте!

Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними — «кіт», а за «котом» — всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали — не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове, 
Нуте, мурове, 
Поставайте вряду, 
Я козу веду!

«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні — витанцьовують. А діти смикають — то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса… тішаться! Щедрівники всі хором співають:

Наша козиця — 
Вже стара птиця, 
Недавно з Києва, 
З довгими кісьми:
— Ногами стопчу,
— Рогами сколю,
— Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята — за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
— Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скокі
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой. не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець — 
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.

«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:

Треба козиці три куски сала.

«Кіт»:
Мяу, мяу… сала! 
Щоб коза встала.

Хор:
Ой, устань, козо. 
Та й струсися! 
По цьому дому, 
По господарю 
Ізвеселися!

«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:
Ой, слухай, козо, 
Де труби гудуть, 
Там млинці печуть, 
То і нам дадуть!

«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки — 
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом — в один голос:

— Будьте здорові з празником!

Старший козовод — до «кози»:
— Кланяйся хазаїну й хазайці!

«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям — по черзі. Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей. «Кіт» — до господині:

— Мяу, мяу… сала, щоб коза брикала!

Козовод:
— Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
— Нема сала, миша вкрала! — говорить господиня. Або: Сало — погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!..

А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало — «котові» в торбу, пиріг — у мішок козоводові, а гроші — в скриньку скарбникові.

Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
— Прощавайте! Дай Боже, щоб того року діждали!

Вийшли на вулицю, оглянулись навколо — скрізь темно… Село вже спить, тільки ген-ген на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
— Хлопці, ходім!

Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою» — поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
— Ме-е-е!..

Дівчата, чуємо, гукають:
— Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!

Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» — на стіл… Гуляємо всі разом!

Меланка

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.

Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

Парубоча «Меланка»

За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» — добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнеючерез плечі, дід з гарапникомведмідькоза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це — в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли… Одним словом — хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» — коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» — найвищий парубок у селі — вибиває в бубон.

Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію…

До кожної хати ватага не заходить – йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господар, господаречку, 
Пусти в хату Меланочку, 
Меланочка чисто ходить, 
Нічого в хаті не пошкодить. 
Як пошкодить, то помиє, 
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!

— Просимо!

Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

— Добрий вечір вам у хаті!
— Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, — щебечуть дівчата, — і ведмідь, і коза… А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
— Мовчіть, дівчата, — «Меланка» соромиться!
— Ха… Ха… Ха… Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над «Меланкою», а «вона» — байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків — припічок «мастить».

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

Наша Меланка — неробоча, 
На ній сорочка парубоча … 
Люди ідуть на жнива, 
А Меланка — на пива! 
Люди ідуть з серпами, 
А Меланка — з шклянками! 
Люди нажали по сім кіп, 
А Меланка — один сніп! 
Пішла Меланка на містечко, 
Купила собі пасьминечко. 
Пряла вона — від кур до кур, 
Напряла починків — один гур! 
Дала кицькам мотати, 
Кицьки взяли — втікати! 
Збіглися люди — дзвонити, 
Кицьку з починком ловити! 
А ловили — не вловили, 
Нашу Меланку похвалили…

— Та годі вам! — обзиваються дівчата. — Якоїсь кращої співайте! Козо! Де ти?

В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати — танцює під спів хору:

Го-го-го, коза! 
Го-го-го, сіра! 
Го-го-го, біла!

Ой, розходилася, розвеселилася 
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить! 
Де не буває, там вилягає… 
Де коза — ногою, там жито — копою! 
Де коза — рогом, там жито — стогом! 
А в нас на Сандрівці усі хлопці — стрільці. 
Встрілили козу у правоє вушко, 
В правоє вушко — в саме сердечко! 
Тут коза впала, нежива стала, 
А міхоноша бере дудочку: 
Надулась жила, коза ожила 
Та й пішла коза, та й стрибаючи, 
Та стрибаючи, гасаючи, 
Своїх діток та шукаючи!.. 
Трррт, коза!

«Коза» тупнула ногою — аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.
— Добра «коза», гарно танцює!
— Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач — роги помокріли!
— А ти що хотіла — вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
— Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

Твої воли, Мої воли — 
Гей, гей! А впереді Два ведмеді — 
Гей, гей! А в пригоні Дві вороні — 
Гей, гей! В колесниці Дві синиці — 
Гей, гей!

Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні. Після орача витанцьовує сівач, а далі – ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.

Дівоча «Меланка»

Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» – вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем – жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменується дружками.

Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять – щедрують під вікном:

Ой, на річці, на Йордані, 
Добрий вечір на Мелані. 
Щедрий вечір, добрий вечір, 
Добрим людям на сей вечір!.. 
Наша Меланка, як біль, біла, 
Нашу Меланку журба з’їла. 
Васильчику-чічільчику, 
Посію тебе на городчику, 
Та буду тебе шанувати: 
Тричі на день поливати! 
Тричі на день поливати 
І в неділю підгортати!

Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:

Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
— Повій, вітре, буйнесенький, 
Висуши хвартух тонесенький!
— Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
— Повій, вітре, на болото, 
Висуши хвартух, як золото!
— Повій, вітре, на дубині, 
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!

— А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»? Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!..

Отак колись щедрували!

Дівчата ворожать

Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи – куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде… Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець…» Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний — наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!.. На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді — за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть — за бідного!

В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

  • виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою – таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця — тихим і сумирним тощо;
  • біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
  • кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: «Суджений-ряджений, розчеши мені голову!». Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
  • або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде — а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають — той може зробитися «нечуваним і небаченим»…

На Лівобережжі  про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» — він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром…»

Чародійна ніч…

Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя — на хліб, глини — на мід».

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я — в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!..» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять — ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

Новорічна ніч на Гуцульщині — свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець — вона ся віддає!» — так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною — «аби не кляла, що немащена!»… Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає — «бо тяжко їй танцювати…» Звечора на піч кладуть овес — «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».

О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу»

Народні прикмети

Окрім ворожіння, в ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:

  • якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;
  • якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;
  • якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;
  • якщо падає м’який сніг — на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;
  • який перший день у Новому році, то й рік буде такий;
  • якщо на Меланії відлига, то чекали теплого літа.